Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

– І пливіть! — кричав Козир. — А ми розійдемося по хатах.

— О ні, — сказав Гуня, — вірити панській ласці — все одно що з гадюкою цілуватися і думати, що не вкусить.

Опівночі Гуня востаннє обійшов табір, потім довго стояв на кручі. Далеко внизу білів Дніпро і глухо шумів, несучи свої прудкі води на Низ, за пороги…

«Коли наш табір розділився навпіл, єдності вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Січ, — думав Гуня. — Це єдиний вихід. Міцніти, збирати нові сили для майбутніх битв. Ні за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою».

Коли повернувся з кручі, табір вже розділився на два загони. Реєстрові старшини Роман Пешта, іван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, більший, загін стояв за Гуню: йти на Січ і гуртувати нові сили.

— Братове! — тихо мовив Гуня. — Швидше мені зітнуть голову, аніж я піду на поклон до катюг мого народу. Я козак і взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми відійдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий і незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо їх збирати. Для нових битв за волю і щастя нашого підневільного люду. Подивіться, товариші, на кручу. Внизу шумить наш славний Дніпро. і хоч круча крута, але ми спустимось до Дніпра. На Січ, братове, в лицарське гніздо!

Вдосвіта козаки, котрі не пристали на угоду з панами, на чолі з Гунею спустилися по стрімкій кручі до Дніпра і зникли в тумані…

Вранці Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильників угоди. Він не приховував своєї радості, коли старшина покірно кланялась йому, знявши шапки…

— Ваша милість, ласкавий мосьпане польний гетьмане! — квапно заторохтів Козир. — Гетьман Гуня зі своїми прибічниками вночі залишив табір. Ми не пристали до нього, а б'ємо чолом вашій ясновельможній милості з сподіванками на ласку і прощення всіх наших вольних і невольних гріхів. Вірною службою на користь Речі Посполитій ми спокутуємо свої гріхи. Страшний грішник не той, хто грішить, а той, хто не кається!

Потоцький кивнув.

Козир полегшено перевів подих.

— Ми згодні підписати з вашою милістю договір і розійтися по хатах, — покірно схилив голову Козир.

— Нарешті! — не втримавшись, вигукнув Потоцький. — Давно б так. А ще б ліпше, якби ви взагалі хвостів не задирали!

— Каємось, вашмосць! — забубоніли делегати, — Постараємось бути у покорі, послужимо вашій милості ясновельможній.

— Вітаю вас, панове! — звернувся Потоцький до свого брата Станіслава та князя Вишневецького. — Повстання 1637–1638 років скінчилося! Переміг шляхетський меч!

— Віват! — вигукнув князь. — Славна вікторія віншує нашу зброю!

Станіслав Потоцький похмуро буркнув:

— Але хай ті лотри, котрі втекли на Січ, не чекають милостей. Шляхетський меч дістане їх і за порогами.

— Ми невдовзі відбудуємо Кодацьку фортецю і міцною оружною рукою станемо на Дніпрі! — мовив польний гетьман. — 3 Кодака почнемо наступ на Січ. А зараз будемо пити за нашу довгождану вікторію, панове! За золотий спокій у Речі Посполитій. 3 повстанням ми покінчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо!

— Проше пана… Ясновельможний… — несміло озвався Козир і ковтнув слину, позираючи на вино. — Дозвольте вставити покірне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урізати наші вольності, даровані нам сеймом і єгомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з української старшини.

— Пане Козирю, — весело мовив Потоцький, — найближчий сейм у Варшаві неодмінно розгляне ваші претензії. і певний, дасть вам ті вольності, на які ви заслужили.

— Премного вам вдячні, ласкавий пане, — поклонилися старшини. — Ладні служити вашій милості.

— Дозволяю служити, — милостиво кивнув Потоцький, — але так служити, щоб ваша чернь більше не бунтувала проти нас!

— Постараємось, вельможний пане.

— Тоді, панове старшини, йдіть з своїми людьми на всі чотири боки! — сказав їм Потоцький і звівся. — Вільному — воля. Шляхетський меч не січе повинних голів. Обіцяю вам недоторканність. Спокійно повертайтеся в свої маєтки, ніхто вас і пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!

Козир повірив.

Того ж дня в похідній церкві Потоцький слухав обідню в честь вікторії над повстанцями.

— Вашмосць думає відпустити лотрів з миром? — шепнув Потоцькому князь Вишневецький. — Чи не забагато їм честі?

— Я дав їм слово, — відповів польний гетьман. — Але князь Вишневецький цього слова їм не давав!