Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

Розізлившись за нічний напад, Микола Потоцький ні світ ні зоря кинув на повстанців свою кінноту. Сам з горба спостерігав за панцерниками. Вершники вишикувались в довгий ряд, взяли списи напереваги. Польний гетьман замилувався гусарами. Славні вояки, один в один! Що не вершник — то ясновельможний дворянин, то шляхтич, кінь під ним турецький, за велике злото куплений, ціни не має. Кожен дворянин має щонайменше п'ять коней в запасі та десяток слуг… А як вони в сідлах тримаються! Гордо, велично. На довгих списах двоколірні значки тріпочуть на вітрі, підбадьорюючи воїнство. Гусари закуті в кіраси, наручники, поножі, на голові — шоломи з пір'ям. Під правою рукою довгий та широкий меч (ним зручно приколювати пораненого ворога), під лівою — шабля і палаш. А ще бойові сокири з довгим руків'ям. Хоч кому голову розтрощать! Сила! Міць! Краса і гордість шляхетського війська! Вперед!.. З гиком і свистом понеслася важка панцерна кіннота на табір повстанців, і чути, як двигтіла земля під копитами сотень і сотень коней.

Козаки мовчали, жодного пострілу! Зненацька передні коні почали падати, хоч з козацького табору, як і перше, не пролунало жодного пострілу. А коні падали десятками, гусари летіли їм через голови, брязкались своїм залізяччям об землю… іржали коні, кричали гусари під копитами кінноти. інші хоругви, вгледівши таке, хутко повернули назад… А повстанці, як і досі, зберігали мовчанку, лише на валах сиділи козаки та смалили люльки.

Волосся на голові в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому без пострілів падають коні? А гусари, ясновельможні шляхтичі, його краса й надія, трюхикають пішкадьором назад. Та й то не всі… Бо решта позаклякала на місці. Не диявольською ж силою поклали козаки гусарських коней? Та ось примчав ротмістр.

— Вашмосць!.. Там ямки!..

— Які в дябла ямки? — витріщився Потоцький.

— Вузькі й глибокі, проше пана, — белькотів ротмістр. — Козаки надовбали до безліку ямок перед своїм валом. Та ще й густо… Наші коні ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всі приходять до тями.

Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострілу покласти скільки коней, а гусарам яка ганьба!

— Наступати неможливо, вашмосць… Коні ламають ноги…

— Станіславе! — круто повернувся польний гетьман до свого брата. — Гусарів відведи, а на козаків кидай жовнірів! Кров з носа, а захопіть табір! Пора вже з лотрами розквитатися!

Але й жовнірська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все йшло ніби добре для поляків. Жовніри натовпом посунули у видолинок, де, конаючи, іржали гусарські коні. Зненацька наче з-під землі вирнули козаки. Жовніри спинилися, не розуміючи, звідки вони взялися. Спершу їх сприйняли за повстанців, як зненацька козаки повернулися до них спинами і, розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табір.

— То реєстрові сотні штурмують лотрів! — крикнув ротмістр. — Вперед, вояки!..

Та ледве жовніри наздогнали козаків, як ті рвучко всі як один повернулися і зрубали шаблями перших жовнірів. Все відбулося так несподівано і швидко, що жовніри в першу мить навіть не противились, падаючи під козацькими шаблями. Решта хоругов, боячись потрапити в засідку, втекла у свій табір.

— Що, пани ляшки, схопили облизня? — кричали козаки. — Втерли вам ворсу! Ще й круг пальця вас обвели.

Так закінчилися дві атаки того ранку.

Польний гетьман був злий, як ніколи. Як нахабно й безкарно провели його козаки! Злість кипіла й не знаходила виходу. Гримав на ротмістрів та поручників, обзивав їх телепнями, макухами і зрештою, велівши коронній артилерії зігнати злість на козаках, подався у свій намет. Слуги вже приготували сніданок, але Потоцький від їжі відмовився, лише випив натщесерце два келихи вина і сидів, набурмосившись, наче сич…

Радіти не було від чого. Маючи військо, котре в багато разів переважає повстанське своєю кількістю, маючи таку сильну артилерію, кінноту, він ось уже який тиждень топчеться на місці, не в змозі викурити жменьку — другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця!

Польний гетьман спорожнив уже третій келих, як у намет заглянув ротмістр.

— Вашмосць! Гусари спіймали двох кобзарів. До Гуні хотіли прошмигнути!

— Кобзарі? — скривився Потоцький. — Якраз тільки музики не вистачало!.. Чого стоїш, телепню? Тягни їх сюди!..

Ротмістр хутко обернувся й заштовхав до намету двох дядьків. Один був низькорослий, сивовусий, з гірким виразом обличчя. Замість очей в нього були дві рожеві ямки. Його товариш був зрячим — високий, худий, вуса мав руді, брови кущуваті, що супились над гострими очима. В обох висіли через плечі худі торбинки. Високий мав кобзу, а сліпий — ліру. Він тримався за рукав зрячого і дивився прямо поперед себе, міцно стиснувши сухі запалі вуста.