Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

— Ти у свій маєток побіжиш, а в кого, може, й хати немає! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Та й потім: мирилася коза з вовком… Не перший рік панів-ляшків знаємо!

— Але всі ми тут накладемо головами! — встряв сотник Ворожбит. — і кісток наших гайвороння не позбирає!

— Твоїми кістками і сам ворон подавиться! — почувся вигук.

— Хай не пасталакають про мир! — загули козаки — Не позволимо між нами клинці вбивати. Стіймо дружно!

– І нічого спішити поперед ляхів у пекло!

— Хай ліпше посли балакають, а ми послухаємо! Кемеровський звівся, обтрусив солому, поправив ферезію — довгий приталений плащ з широкими рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, — і кахикнув.

— Панове козаки! кгомосць польний гетьман хоче дійти згоди.

— Згоди з панами в козаків не буде! — пролунав голос. — Не за тим ви до нас прийшли. Спершу віддайте наші урізані вольності!

— Не я урізаю ваші вольності, а сейм! — перечекавши, доки вгамуються козаки, знову почав посол. — Але я доповім єгомосці… доповім про ваші.. е-е… вимоги.

— Що там теревені правити! — знову вихопився наперед Козир. — Вам наступили на хвоста, а ви силкуєтесь його вгору задерти. Приставайте до панів, і край!

— От іменно, що всім нам буде після того край! — крикнув козак з сайгаченям на руках — Пани тільки й чекають, аби ми склали шаблі та повернулися до них спинами.

— Ляхи нас не посміють і пальцем зачепити! — надривав голос Козир. — Ми розійдемося по волостях, і все.

— А може, й так… — почувся непевний голос. — Дідько його знає, як воно ліпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки підмостив би.

— Ми панськими посіпаками не будемо! — залунали обурені голоси. — Хто хоче, хай біжить до панів і не каламутить води!

Козир прикусив язика.

— Пане посол! — смокчучи люльку, озвався Гуня. — На яких умовах польний гетьман гадає почати з нами переговори?

— На умовах сеймової Ординації це значить…

— Шість тисяч реєстру, — закінчив за нього Гуни — Гетьман і старшина із шляхти. Козаки стають хлопами у панства. Про волю й балакати нема чого. Чи було коли таке в дідівщину?

— Не було! — загули козаки. — Ні в дідівщину, ні в батьківщину! Ми нащадки вольних козаків!

– І нашої вотчини панству не віддамо!

— Горбатого до стіни не притулиш, а козака до пана!

— Пани села наші вирізають, жінок та дітей мордують, а ми їм у ніжки будемо кланятись?

— Ось вам, пане посол, відповідь козаків, — закінчив Гуня. Пан Кемеровський, не стримавшись, із злістю кинув:

— Я колись Павлюка вмовляв у Чигирині… Не послухав мене і скінчив своє гетьманування на пласі у Варшаві! Не забувайте про це, пане гетьмане!

— Ніколи не забудемо, пане! — гнівно відповів Гуня. — і ми, і діти наші, і нащадки!..

Поляки мовчали цілий день, лише зрідка їхні гармати обстрілювали повстанський табір, але мляво, неохоче, ніби заздалегідь знаючи, що толку з того не буде ніякого.

Гуня, спершись на вал, оглядав ворожий табір, смоктав люльку — бурульку і обмірковував, як далі битися. Поміч, на яку він було розраховував, не надходила Більше того, селяни на волостях самі виглядають допомоги. Жовніри лютують по селах, одна надія на козаків. Чутки про битву в гирлі Старця розлетілися по всій Україні, але підмога, на яку сподівався Гуня, не йшла Наді о міцно їх обаранили ляхи. Але й про мир з панством не може бути мови. Треба вириватися з оточення і йти на волості, знищувати каральні загони, гуртувати навколо себе селян, накопичувати сили.

— Кров наша, як і порох, — не безмірна! — казав Гуня на козацькій раді.

— Одначе ми можемо ще довго відбиватися. Але давайте подумаємо, як нам далі бути.

— Правильно! — крикнув Козир. — Яка там в дідька битва, як ми підпливаємо у власній крові!

Біля Козиря стояв уже гурт старшин і козаків, серед яких виділялися реєстровці Роман Пешта, іван Боярин та Василь Сакун. Слухаючи Козиря, вони схвально кивали головами, уникаючи дивитися на Гуню.

«Козир уже вербує собі прибічників», — додумав Гуня і запитав:

— То що пропонує пан старшина?

— Прийняти польську пропозицію! — мовив Козир. — Панове старшини! Панове козаки! Як нам задурно класти голови, то чи не ліпше помиритися з ляхами? Ляхи раді будуть нас спекатись, і ми, підписавши угоду, розійдемося по хатах.

Козаки мовчали, покручуючи вуса, лише купка, що стояла біля Козиря, впівголоса піддакувала.

— Ми будемо вигрівати боки в теплих хатах, а карателі хай лютують по волостях? — запитав Гуня. — Я пропоную вам те, що колись пропонували діди і батьки наші славні: священну боротьбу!