Олександр Соколовський - Богун

Дух від цього взуття приємно лоскотав ніздрі Максимові.

Хоч сонце вже сіло давно, спати хлопцеві не хотілося…

Ще б пак! — скільки було хвилювань сьогодні… Ще б пак! — з хвилини на хвилину сюди мав прийти той, про кого Максим чув так багато.

— Щось Іван запізнився! — нетерпляче сказав кривоносий козак, і в голосі його почулися якісь невластиві українцеві горлові, а разом скрипучі ноти.

— Та час би вже, — позіхнув дід Панас.

Одноокий старець бадьоро пройшовсь по кімнаті й сів до дубового столу з таким виглядом, начебто він сідав верхи на баского коня.

Помовчали.

А ж ось надворі люто загавкав собака й зараз же перестав.

— Добривечір, товариство! — привітався новоприбулий, відчиняючи двері.

— Здоров був!..

— Здоров!..

— Панові Йванові моє шанування… Так само й од мавп привітання. Пробачте, пане: старі поснули — сьогодні добре медку хильнули.

— Був би тобі мед, якби жовніри злапали… Це вже, здається, вдруге така морока?

— Ні, в Білій Церкві трохи інакше було…

— Гляди!..

— А здається мені, що я отого рудого й у Білій Церкві бачив, — сказав дід Панас.

— Якого?.. Отого сиворакшу? — аж підскочив Одноокий.

— Авжеж.

«А справді, той жовнір дуже подібний до сиворакши», — подумав Максим, і йому теж здалося, що він його вже десь бачив.

— Коли так, то вже зовсім кепська справа, — скавав новоприбулий і пройшовся від столу до печі.

Максим не спускав з нього очей. Церше, що зразу ж кидалося у вічі, — це дуже широкі плечі цієї людини. Хіба — тільки в кремезного хазяїна мавп вони були такої самої широчини. Але в хазяїна мавп досить виразно випирало чимале пузце, стан же новоприбулого був тонкий і гнучкий, мов у дівчини. На свіжопоголеній, міцно поставленій голові чорнів невеликий чуб, чорний, спущений донизу вус різко відтінював круте підборіддя й рівний ніс із трохи заширокими ніздрями. Тонкі брови розбігалися від перенісся широкими смілими дугами. Якраз там, де вони, сходилися, досить помітний був неглибокий, уже, певно, дуже давно загоєний шрам, від якого чоло здавалося Надто широким. Очі були звичайні — карі, веселі. Але хвилинами спалахували в них якісь блискавки, якісь незвичайні промені. Від них таке на перший погляд звичайне обличчя цього козака світилося своєрідною владною красою.

Спритність, відвага лева, хитрість лиса і воднораз одвертість і щирість оживлювали це обличчя, що, глянувши на нього один раз, запам’ятаєш на все життя, впізнаєш серед сотень і тисяч інщих.

«Так ось він який, отой Богун! — думав Максим, жадібно стежачи за кожним рухом цього незвичайного козака. — Так ось він, отой ватажок козацький, про якого так багато розповідав дід!»

Богун, помітив пильний погляд Максимів.

— А ти, хлопче, певно той, що з Лубен? Казав дід Панас, казав… А де ж твій собака? Що?.. Кажуть, непоганий з нього товариш мавпам…

Богун посміхнувся.

— А все-таки з мавпами, здається, вже край… Хіба тільки під Краковом про них ще не знають… Та й отой сиворакша щось недарма за вами ув’язався аж од Білої Церкви…

— Н у, що ж… Сиворакшу сьогодні почастували як слід: певно, не встане, — сказав Кривоносий.

— Де там! — про нього в ратуші довідувалися: тільки шапку розрубано, а, голова майже й не покуштувала…

Днів за три й на коня сідатиме.

— Кепсько, діду Панасе… Та все одно скоро вже мавпам на відпочинок: вилетів уже сокіл із клітки — певно, вже за порогами…

— Та що ти кажеш, Іване? — здивувавсь Кривоносий. — От би нізащо не повірив, що Богдан розірвав з ляхами… Певен був, що якось помириться…

— Був такий гріх, — сказав Зайда, — спадало й мені на думку, чи не закрутить йому голову панство… А жаль би було, якби з Богдана вийшов такий самий підляшок, як з Барабаша та інших… Признайся, Богуне, невже в тебе й гадки про це не було?

— По щирості, товариство, — не було ніколи… Бачив я його й у полі, й на морі, й серед польського панства… Ой, чи не вищий він од усіх нас на цілу голову…

— О т такої! — недовірливо хитнув головою Кривоносий. — Зроду-віку ще не було, щоб той, що з каламарем, був добрий вояка…

— А ось побачимо, — перепинив дід Панас, — дай бог пам’ять, мало вже не п’ятнадцять років, як зійдуться козаки, то без суперечок про Хмеля ніяк не обійдеться…

Життя покаже… Розкажи краще, Богуне, чи давно він на Січі?

— Як ся має, про що дбає, чи скоро на ляхів вирушає? А то мавпи наші мало не півтора місяці все про одно поспільству оповідають — може й обриднути, — посміхнувся хазяїн мавп.