Валентин Чемерис - Ольвія

Ольвія нічого не встигла відповісти, бо з-за верб виїхав на коні товстий скіф у повстяній куртці, що аж тріщала на його гладкому тілі, в башлику із блискучим шишаком, у червоних шароварах, холоші яких були заправлені у м'які сап'янці.

— Хазяїн… хазяїн.

Жінки враз вмовкни, дехто позадкував до своїх юрт і зайнявся перерваною роботою. Товстий скіф під'їхав до Ольвії і маленькими очицями, що аж запливли од жиру на його мизатім, червонощокім обличчі, якусь мить здивовано обмацував її з ніг до голови, потім заплямкав червоними товстими губами, заворушив рудою і рідкою борідкою, наче щось пережовував.

— Гарна… Хто така і де взялася у моєму таборі?

— Нічия, — одказав Спаніф. — Я спіймав її біля Малої річки, а йшла вона од Великої ріки з дитинчам на грудях. А ще каже, що її чоловік родом із…

— Мене не цікавить, хто її чоловік! — перебив пастуха товстий скіф і повернувся до Ольвії: — Хто така?

— Ольвія…

— Ольвія?.. — повторив він і заплямкав губами. — Не чув про таку.

— Хазяїне, — ступив до нього Спаніф. — Я бідний пастух, ні кибитки не маю, ні коня, ні юрти, ні башлика на голові. Вільна сколотка за такого бідняка, як я, не піде, то я думаю взяти чужачку собі в жінки. Я її спіймав, а тому вона моя по закону степу. Як дозволиш, я збудую курінь у твоєму таборі і буду з жоною жити.

— А хто ж буде пасти мій табун?

– І табун твій пастиму.

Товстун знову заплямкав, пожував щось губами і скривився, наче те, що він щойно жував, виявилося кислим.

— Гарна жінка для такого злидня, як ти, Спаніф, надто щедрий дар. Наконечники твоїх стріл кам'яні, а ти хочеш мати жінку кращу за того, у кого наконечники стріл бронзові. Та й сам ти без роду і племені. Ти у степах ніхто, щоб мати у себе таку кралю.

— Та я…

— Цить, коли з тобою хазяїн говорить, — перебив пастуха товстун. — Я багатий, я «восьминогий», бо в мене є два воли для запрягання у повозку, наконечники моїх стріл бронзові, я маю кибитки і шатро. У мене сім кобил і жеребець, не рахуючи лошат. А ще корови та вівці є. А тому по закону степів тільки мені підійде така жінка. Ти подаруєш її мені, а я тебе не забуду. Я тобі подарую лоша. Те лоша виросте, і матимеш, Спаніф, свого коня.

— Я матиму свого коня? — аж підстрибнув на радощах пастух. — О хазяїне, спасибі тобі за щедрість. Я візьму те лоша, що із зірочкою на лобі.

— Бери, але лоша більше важить, аніж твій дарунок. Будеш мені ще двоє літ пасти табун.

І повернувся до Ольвії:

— Ей, ти! Я — багатий скіф, і ти будеш моєю. Наконечники моїх стріл бронзові, я маю панцир із бронзовою лускою. Мене всі знають у долині Малої річки. Радій, чужачко, ти станеш жоною самого Гануса, якого дуже шанує ще багатший скіф Савл, котрий кочує отам за горою.

— Я додому йду, — сказала Ольвія. — І не хочу бути жоною бодай і найбагатшого біля Малої річки скіфа.

— Додому ти не підеш, бо тебе подарував мені Спаніф. І дім твій буде отам, — показав він на велике шатро. — Ей, Саніто! — крикнув він, і до нього підійшла стара сива скіф'янка із гачковидним носом. — Ану, відведи цю білолицю в моє шатро. І стережи її, бо як утече, вижену тебе у степ! А ти, — повернувся він до Ольвії, — як будеш тікати, то виколю тобі очі. Тоді вже не втечеш!..

Чорнява молодиця, котра годувала Ольвіїну дочку, насмішкувато глянула на товстуна.

— Гляди, Ганусе, бо чужачки чоловік був із саїв.

— Що-що?.. — швидко перепитав Ганус, хапаючи ротом повітря. — Що ти мелеш? Та чи ти хоч знаєш, що саї — найславетніші царські скіфи, які є владиками над усіма племенами у цих степах?

— От у неї чоловік і є із владик. — І молодиця віддала Ольвії дитину. — Бери тихенько, насмокталась і заснула. Тільки сопе…

— Чого ж ви мені зразу не сказали, чия це пташка? — накинувся на жінок Ганус. — Звичайно, тільки у саїв можуть бути такі гарні жінки… Ей, ти, карга! — крикнув він до старої скіф'янки із гачковидним носом. — Ти чого хапаєш чужачку, як якусь рабиню? Вона моя гостя, і запроси її до шатра поштиво. І нагодуй її м'ясом та кумису налий. А сама, гляди, не їж і не пий. Знаю тебе…

Тієї ночі Ольвія спала спокійно, бо, крім неї і старої скіф'янки, у шатрі нікого не було. Стара скіф'янка догоджала їй, як могла, а спати вклалася біля входу.

— Я твій вірний пес, жона самого сая, — шамкотіла вона беззубим ротом. — І тут тебе ніхто й пальцем не зачепить. Та й хазяїн тебе боїться, як узнав, чия ти. Тепер він думає, що з тобою робити і як тебе спекатись, щоб не накликати, бува, на себе гнів всемогутніх саїв!

— Чому боїться?