Валентин Чемерис - Ольвія

Але рудько не образився.

— Чоловік жінці потрібен не заради вуха, — шкірив він зуби. — А вухо… вухо мені хазяйський жеребець одгриз. Ох і лютий же він! Ми його так і звемо: Лютий!

– І багато в твого хазяїна жеребців? — для чогось поцікавилась Ольвія.

— Один, — одказав він, — і три молоді лошаки. Але кобил має аж сім. Багатий він.

— Не бачив ти ще багатих скіфів!

— Еге, я чув, що багаті живуть там, унизу, — махнув він рукою на південь. — У них буцімто стільки табунів, що й степу не видно. А в саїв, царських скіфів, ще більші табуни. Наш хазяїн їм данину возить щоліта, то бачив їхні табуни.

— Ну, побалакали, і досить, — сказала Ольвія. — Я пішла.

— Куди? — здивувався він, і Ольвія побачила, що очі в нього голубі.

— Своєю дорогою, — одказала вона.

— Тю-тю-тю! Ти нічия, тебе я спіймав, а вона — піду! Ха! Ти підеш туди, куди я захочу. Іди до нашого табору, гарна чужачка, вбрана по-скіфському. І не здумай тікати, бо я пастух, бігаю швидко. Та й аркан у мене в руках, ураз накину на шию. Не таких лошиць вкоськував, а з тобою вже якось упораюсь.

Ольвія йшла толокою і гадала, як їй поставитись до того, що трапилось. І що це — рабство? Чи рудий пастух жартує? Адже в нього такі добрі голубі очі і таке смішне рябе обличчя у ластовинні… Хіба цей бідняк здатний на зло?

А рудий пастух ішов позад неї і сам із собою вголос гомонів:

— Я — Спаніф, бідний скіф, у мене немає навіть башлика на голові. І наконечники моїх стріл кам'яні. І жінки у мене немає, бо хто із сколоток піде за пастуха, який не обзавівся ні кибиткою, ні юртою, ні табуном?.. А чужачка піде за мене, бо вона нічия, і я її спіймав. І тому вона моя. І гарна яка, ні в кого, навіть у багатих хазяїв, немає таких гарних жінок.

— А мене, рудий скіфе, та ще й одновухий, ти запитав, чи хочу я бути твоєю жоною, чи ні? — не обертаючись, запитала Ольвія. — Я за таких незугарних заміж іти не збираюся!

— Незугарний, так зате ж веселий! І тобі буде зі мною весело.

— Авжеж, насміюся.

— Смійся, а мені все одно в таборі Гануса всі будуть заздрити. Ах, вигукнуть жінки, Спаніф не має ні кибитки, ні юрти, ні коня, а таку жінку собі добув! Ай, Спаніф, скажуть, як йому повезло! Навіть хазяїн, багатий Ганус, не має такої красуні, а бідний Спаніф має!

Він гомонів і гомонів сам із собою, але Ольвія більше його не слухала, а йшла і думала: що їй робити і як спекатися цього надто веселого рудого скіфа?

Але тільки поминули толоку і виткнулися із-за старих верб, як навстріч вибігли собаки і здійняли гавкіт. Спаніф, ляскаючи батогом, відігнав псів. Під горою стояло з десяток юрт — благеньких, сяк-так поприкриваних шматками повсті, деякі світили ребрами. Трохи осторонь на підвищенні стояло чимале шатро, біля якого на сонці просушувались барвисті килими, а за шатром стояла повозка. Біля юрт бігали діти, порались жінки, але тільки загавкали собаки, як жінки, випроставшись, поприкладали долоні дашками до очей і дивилися на толоку: а кого це веде до табору пастух?

— А подивіться-но, жіночки, яку гарну чужачку з дитинчам я оце упіймав! — ще не доходячи до табору, загукав Спаніф і на радощах гучно ляскав батогом. — Вона нічия, від Великої ріки йшла, то я і спіймав її собі.

Жінки мовчки дивилися на чужачку.

Ольвія в свою чергу дивилася на них. Були вони дебелі, смагляві, зодягнені у плаття, хто в рясних спідницях чи й шароварах, але босі. У деяких закачані рукава і холоші шароварів. Молодші простоволосі чи в хустинах, і лише старіш мали на головах або ж башлики, як в Ольвії, або ж високі клобуки, з-під яких на спини їм спадали покривала. У молодших волосся зібране в тугі вузли на потилицях.

В тиші, що запанувала у таборі, гавкнув якийсь собака і відразу ж вмовкл, й собі витріщившись на чужачку. Діти поховалися за широкі материні спідниці й визирали звідти злякано.

Ольвія зробила кілька кроків і спинилась розгублено.

– Іди, іди, красуне, — підштовхував її у спину пастух. — Хай усі подивляться, яку жінку роздобув собі Спаніф. Бо вони думають, що Спаніф тільки те й уміє робити, що пасти хазяйських коней та волів.

Тоді жінки, скинувшись, загомоніли, залементували усі разом:

— Ай-ай!.. І справді молода й гарна!

— По-нашому вбрана, а — чужачка.

– І де ж ти її спіймав, пастуше?

— Од Великої ріки йшла до Малої, — розказував Спаніф, радіючи, що хоч раз у житті опинився він у центрі уваги всього табору. — А де взялася — не знаю. І знати не хочу, бо вона тепер моя.

— Спа-аніф… — сміялись жінки, — куди ж ти поведеш свою жону, як у тебе ні кибитки, ні юрти, ні бодай куреня свого немає?