Валентин Чемерис - Ольвія

— У Гануса кибитку випрошу, — дещо по-дурнуватому шкірив зуби пастух. — Женюсь, скажу йому, подаруй, Ганусе, молодому кибитку.

— Ха-ха-ха!! — дзвінко і лунко реготали жінки, блискаючи білками чорних очей. — Може, ти у нього ще й коня попросиш? А лозину для цьвохкання вже, мабуть, сам у березі виламаєш.

Осмілівши, діти повиходили з-за спідниць матерів і оточили чужачку, роздивляючись її з усіх боків. Собаки повсідалися між дітьми, ловлячи мух, клацали щелепами і теж дивилися на чужу жінку.

До Ольвії, війнувши рясною спідницею, широко ступаючи засмаглими ногами з міцними литками, підійшла гладка молодиця у вигорілій на сонці кофтинці, міцна, широкоплеча, грудаста, вона взялася руками в боки і, блискаючи чорними насмішкуватими очима, розглядала Ольвію з безцеремонною простотою. Була вона простоволоса, чорне, аж лискуче її волосся заплетене в товсту косу, в однім вусі блищала мідна серга, а на засмаглій шиї подзвонювало дрібненьке скляне намистечко.

— Чия ж хоч ти? — спитала мовби співчутливо. — Одна-однісінька, та ще й з дитиною.

Ольвія мовчала, притискаючи до грудей Лікту.

— Оце спіймав собі Спаніф німу жінку, — блиснула широкими білими зубами чорнява молодиця і від сміху аж заколихала грудьми.

— Не німа я, — хрипло озвалась Ольвія. — Додому повертаюсь, до моря.

— Ой леле!.. — захитали головами жінки і, блискаючи білками очей, переглянулись між собою. — Та де ж те море? У нас тут тільки степи. Степи і степи.

— Я чув, що море — там! — Спаніф ляснув батогом на південь, і від того ляскоту посхоплювались собаки. — Кажуть, до моря далеко-далеко. Якщо по Великій річці попливеш, то буцімто можна й до моря втрапити.

— А що воно таке… море? — загомоніли степовички.

— Море?.. — знизала Ольвія плечима, бо ніколи не задумувалась над тим, а що ж таке море… — Ну… море… Вода. Багато води.

— А нащо скіфам багато води? — здивувалися жінки. — І худобу, мабуть, тамтешнім жінкам ніде пасти?

— Біля моря живуть не скіфи, а греки.

— Все бреше ця чужачка! — вигукнула стара сива скіф'янка із гачкуватим носом, що нависав над її верхньою губою. — У всьому білому світі живуть тільки скіфи. Відколи я живу у цих степах, а крім скіфів, ще не бачила нікого.

— А я, коли жила біля моря, то бачила людей різних племен, — зітхнула Ольвія і подивилась на мале дитинча, що стояло перед нею і гризло якийсь коржик. І ковтнула слину. Це завбачила молодиця і сплеснула руками.

— Людоньки, та вона ж голодна. Треба нагодувати мандрівницю, а ми — гала-бала! Ще й дитина у неї.

Жінки метнулися до своїх юрт, винесли Ольвії половинку коржа, шмат сиру і кухоль кумису.

— Спасибі, добрі люди. — Ольвія з'їла корж, запиваючи його кумисом, і аж захмеліла від напою, а з сиру, пожувавши, зліпила кульку і сунула Лікті в рот. Дочка кричала, викидала сир.

Дебела чорнява молодиця, котра першою підійшла до неї, вражено похитала головою, зробила крок до Ольвії і зненацька шаснула рукою їй за пазуху, помацала грудь…

Ольвія вдарила жінку по руці.

— Не бійся, не заберу твої порожні груди, — блиснула зубами чорноока молодиця. — Свої маю, — і показала Ольвії білі, переповнені молоком груди. — У мене в юрті спить таке дитинча, як у тебе, а молока й для трьох вистачає. Давай свою малу, не бійся, я не скажена.

Вона доброзичливо дивилася на Ольвію веселими чорними очима і була така спокійна і впевнена у собі, що Ольвія відчула себе біля неї в затишку і віддала їй Лікту. Молодиця, взявши Лікту, заусміхалась їй у личко, зацокала язиком, потім однією рукою витягла грудь і сунула малій до рота рожевий набухлий сосок, з якого аж сочилося молоко. Лікта затряслась, схопила беззубими яснами сосок і, сопучи, жадібно смоктала, аж стогнучи від задоволення…

— Як п'явочка присмокталась, — вигукнула чорнява молодиця. — Таке мале, а як вчепилося!..

Скіф'янка годувала дитину і посміхалась до неї, чи не вперше за останні дні посміхнулась і Ольвія.

— Гарне у тебе дитинча. Батько у неї, мабуть, скіф?

— Ага, Тапур.

— Не чула про такого. Він родом із яких скіфів?

– Із саїв.

Пастух Спаніф, що було всівся на траву, відразу ж схопився і з подивом витріщився на жінку, яку він спіймав.

– Із са-аїв? — протягнув він недовірливо. — Із царських скіфів?

— Ага…

— Ф'юу-уть!.. — свиснув він. — А як же ти, жінка самого сая, опинилася у наших краях? Звідси до землі саїв далеченько.

— Довго розказувати, — зітхнула Ольвія.

— Еге-ге-ге… Он воно що… — дивувався Спаніф. — А я живого сая і в очі ще не бачив. Простих скіфів бачив, а царських саїв не доводилося. Кажуть, вони всі у золоті, а табуни у них такі, що й степам тісно стає. І твій чоловік із саїв теж багатий?