Валентин Чемерис - Ольвія

Ліворуч і праворуч тяглися гаї, очерети, а прямо перед ними було плесо чистої води, і за ним, за плесом, шумів Борисфен, і пронизливо, ніби жаліючись на свої долі, кричали чайки.

Коли під'їхали ближче, на прибережних вербах загаласували сороки. Той, хто знищує вовків, спинивши коня, прислухався до сорочого скрекоту і буркнув:

— Не подобається мені їхній галас!

— Чому?

— Сороки просто так кричати не будуть. — І зняв з плеча лук, поклав його на шию коня, ближче підтягнув сагайдак із стрілами, для чогось погладив руків'я меча.

— То сороки нас побачили і стрекочуть, — спробувала його заспокоїти Ольвія, але він щось невиразно буркнув і, відвернувши край малахая, прислухався якийсь час… Та ось сороки почали затихати, і він, уважно оглянувши навколо прибережний пісок, мовчки махнув їй рукою, і вони рушили до плеса. Під вербами, біля самої води, на трав'янім моріжку спинилися і спішились. Було тихо, тільки про щось своє, потаємне, шушукався очерет, та за плесом шумів Борисфен, та кричали чайки… Коней розгнуздали і пустили напитися, вони кинулися у воду, забрели по коліна і, повитягавши шиї, пирхаючи, самими губами розпробували воду, а вже тоді почали жадібно пити.

Верескнула Лікта, і Той, хто знищує вовків, рвучко повернувшись до Ольвії, невдоволено сказав:

— Краще, аби вона мовчала. Менше крику — більше удачі.

Ольвія поспішно затрясла дочку, і дитина враз затихла. Мисливець, оглянувшись, пірнув в очерет і ніби зник. Коні, понапивавшись, стояли у воді, відпочивали, і з їхніх мокрих губ падали краплі і лунко вдарялись об воду: лусь, лусь, лусь… І Ольвія насторожено прислухалась до того лункого лускання, але навколо одноманітно і заспокійливо шумів очерет, на воді відбивалися сонячні зайчики, було тихо та мирно, і вона потроху заспокоїлась…

Почувся легкий плескіт, з-за очерету виплив мисливець на якійсь колоді із сяк-так зрубаним гіллям, в корі. Він правував довгою тичиною.

Підпливши до берега, безшумно зістрибнув у воду і жестом поманив до себе Ольвію. Вона забрела у теплу воду, стара колода була всередині видовбана і добре-таки вичовгана, бо, мабуть, служила не одному рибалці чи перевізнику. Він притримав хистку колоду, вона сіла, притискуючи до грудей дитину, і подумала, що тут, на тихому плесі, нічого, а як доведеться плисти у цій колоді на середині Борисфену, де і вітер, і хвилі добрячі. Та й течія…

Тим часом мисливець тихо свиснув коням, і вони повернули до нього голови. Він посвистував, ніби запрошував коней у воду, і вони зрозуміли його посвист, бо почали забродити. Тоді він розвернув на місці колоду, вужчим кінцем до Дніпра, і Ольвія опинилась лицем до берега, а спиною до води. Але берега гаразд не бачила, бо він загороджував його собою. Тихо підпихаючи колоду, він рушив, забродячи все глибше і глибше. Коли вода вже сягнула йому до пояса, він уперся руками в край колоди, готуючись сісти в неї, і тут хитнувся, наче здригнувся, чомусь різко вигнув спину і відкинув назад голову так, що борода його глянула в небо, а на зарослім обличчі з'явилась якась гримаса, схожа на подив.

В ту мить Ольвія ще нічого не могла зрозуміти, тільки дивувалася, чому він вигнувся так неприродно і чому не сідає в колоду. І раптом з жахом вона побачила, що з його перекошеного рота, із куточка потік червоний струмок і лунко та швидко і часто закрапав у воду: крап-крап-крап…

— Що з тобою?.. — шепотом запитала вона і тут тільки побачила, що в його потилиці стирчить стріла з чорним оперенням і злегка хилитається… І тоді вона збагнула, що стоїть він перед нею хоч і не мертвий ще, але вже й не живий… І очі його скляніють на помертвілім обличчі, а на бороді, біля рота, кривавиться червона піна…

Ольвія хотіла крикнути, але в роті у неї враз так зробилося сухо, що вона не змогла повернути язиком.

І тільки тоді до її слуху донісся пронизливий крик, і з верболозів почали вибігати якісь низькорослі, карячконогі люди У звіриних шкурах. І вже коні забились в арканах, і нападники у звіриних шкурах заверещали од захвату, розмахуючи хто луками, хто короткими списами.

Все це відбулося в одну скороминущу мить, наче у тумані, в якомусь важкому і гнітючому сні.

А в наступну мить Той, хто знищує вовків, з трудом розімкнув закривавлені щелепи, з шумом видихнув із грудей останнє повітря і, падаючи навзнак, різко відштовхнув од себе колоду з Ольвією, а сам зник під водою.

І легка, хистка колода, із силою відштовхнута ним од берега, справді попливла понад берегом, і відразу ж у неї почали впиватися стріли. Ольвія впала на видовбане дно колоди, і від того руху колода хитнулась і попливла ще швидше понад очеретом, а далі підхопила її течія і понесла геть із плеса за очерет, до Борисфену.