Валентин Чемерис - Ольвія

Всю ніч Ольвії снився Тапур. Вона тікала від нього, а він гнався за нею і страшним голосом кричав:

«Савроматам продам, савроматам!» — і перетворювався на вовка.

Ольвія злякано кричала вві сні.

«Ха-ха-ха!.. — реготав Тапур. — Хіба ти не знаєш, що я можу на вовка перекидатися? Я цар усіх вовків. Ти не втечеш від мене, і тебе не врятує Той, хто знищує вовків!»

Прокинулась вона від того, що кінь пирхав їй прямо в обличчя. Схопилася, з пліч сповзла вовча шкура, жінка злякано відсахнулася, бо спросонку привиділось бог зна й що…

В степу вже сіріло, передранкова свіжість доймала до кісток, і вона, поборовши відразу, накинула на плечі вовчу шкуру, щільніше притулила Лікту. Багаття ледь жевріло, вкрившись сірим попелом, наче й собі сховалося під вовче хутро. Того, хто знищує вовків, не було. І його коня теж.

За два дні Ольвія почала вже потроху звикати до свого дивного, химерного супутника, і без нього їй стало трохи не по собі у степу. Далеко на півночі шугали дими, на кряжі зрідка проскакували вершники, ледь видимі звідси. Та вони були далеко і навряд щоб бачили її, і вона заспокоїлась.

Та ось почувся тупіт копит зовсім близько, Ольвія потяглася рукою до акінака, вся напружилась. З-за могили вигулькнув вершник у вовчому малахаї і куртці. Під'їхавши ближче до багаття, кинув дві вовчі голови і, спішившись, пустив коня, а сам підійшов до напівзатухлого багаття, сів згорбившись. На ньому була стара, витерта куртка, повстяні штани. В тій куртці він був схожий на звичайнісінького скіфського пастуха, котрий пасе чужі табуни, лише малахай нагадував, що він Той, хто знищує вовків.

— Що трапилось? — запитала Ольвія.

— Сіроманці хотіли викрасти наших коней, — сердито озвався він. — У двох я відтяв голови.

Помовчали. Мисливець горбився біля багаття, дивлячись в одне місце перед собою, і тяжко зітхав, ніби його давив гніт.

— Хто ти, скіфе? — вирвалося в Ольвії.

— Я вже казав: Той, хто знищує вовків. Так мене називають у степах. А ще — злий дух степу. Теж мене так називають.

– І доки ти знищуватимеш вовків?

Він знизав плечима.

— Не знаю… Допоки не віддадуть мені сина.

— Що?.. — Ольвія піднялася з подиву. — Що ти сказав?

— Я був колись пастухом, — пробурмотів він, невідривно дивлячись у сірий попіл багаття. — Кибитку мав і сина. Він ще не вмів ходити, але вже добре їздив верхи. Посаджу його, бувало, на коня, вхопиться руками за гриву і мчить… Добрий би був з нього вершник і пастух!

Він зітхнув і довго мовчав.

У степу хутко дніло, низом потяглися тумани, вологі, холодні. Прошелестів вітер, закушпелив попелом багаття. Десь за могилами прогупотіли тарпани, і все стихло.

— Там… — махнув він на схід, — за трьома горбами, ми пасли коней. Чужих, нашого вождя. У мене було четверо коней, але минулої зими була ожеледь, і мої коні пропали. Крига була така на снігу, що вони не змогли пробити її копитами. І ослабіли. Їх і порвали вовки… Так я лишився без табуна і пас чужих коней. Але в мене був син і була кибитка. Однієї ночі на табун, який ми пасли, напали вовки. Багато-багато вовків. І вони зовсім знахабніли і не боялися нас… Всю ніч ми палили багаття і пускали стріли у сірих. Коней ми тоді вберегли, а мого сина не стало… Його витягай з кибитки вовки. Я бачив слід їхніх лап. Він, мабуть, прокинувся вночі і плакав, от сірі й почули… Я шукав сина п'ять днів і не знайшов. Тоді я закричав на увесь степ: «Гей, вовки! Клянусь богами, що я зживу ваше прокляте плем'я із світу білого. Або віддайте мені сина, або я винищу вас до одного!»

— Давно то було?

— Троє літ і дві зими тому.

— Звідтоді ти б'єш вовків? — Ольвія з жалем і подивом глянула на свого супутника.

— Б'ю!.. — з ненавистю відповів він і скреготнув зубами. — І буду їх нищити. За свій табун, за сина! День і ніч сіятиму я смерть серед їхнього племені. Аж доки їхній цар не злякається і не скаже вовкам: віддайте хутчіше йому сина, бо він нас зживе зі світу білого. І тоді вовки повернуть мені сина, і ми покочуємо з ним степами…

Розвиднялося…

Палало крайнебо, і сонячні промені віялом розходились по небу. Летіли перепели, падали в ковилу, десь пересвистувались бабаки.

— Пора, — сказав Той, хто знищує вовків. — Сьогодні, як сонце підніметься вгору і стане у нас над головами, ми дістанемось Борисфену. Я перевезу тебе колодою на той берег і повернуся у свої степи. Мені ще треба багато-багато вбити вовків, аж доки вони не злякаються і не повернуть мені сина… А про тебе я завжди пам'ятатиму, мужня і добра жінко.