Валентин Чемерис - Ольвія

До Борисфену дісталися, як і обіцяв Той, хто знищує вовків, справді ополудень, як уже сонце добре підбилося над головою, а тіні, зіщулившись, зробилися такими куцими, що в тих зайців хвости.

Дісталися якось зовсім негадано, несподівано, хоч і поспішали до великої ріки із самого раннього рана. Хвилю тому їхали густою тирсою, що сягала коням по черева, всюди слалися одноманітні рівнини із перелісками і кряжами, балками й узвишшями та орлами в піднебессі, слалися, здавалося, аж до самого обрію, де небо зливалося із землею, а тоді в один мент коні раптово спинилися як укопані, й Ольвія скрикнула, бо не побачила поперед себе… нічого. Себто вона побачила, але — порожнечу, наповнену свіжим повітрям, котре над порожнечею було трохи блакитніше, а в наступну мить загледіла на дні безмежної порожнечі широку голубу смугу наче вже з іншого світу білого.

Хитнувшись вперед, Ольвія мимовільно вхопилася за гриву коня, глянула вниз, потім поперед себе і тихо та радісно ойкнула:

— Ой мамочко, як же гарно!..

Вони стояли на високій, стрімкій кручі, на якій чуприною маяла тирса, а далеко внизу, в широкій привільній долині, серед вербових гаїв, зелених островів і жовтих прибережних пісків, серед неосяжних просторів, під високим і бездонним небом неквапливо плинув на південь, до Гостинного моря, могутній Борисфен.

І над його голубизною, над зеленню островів і жовтизною пісків літали білі чайки.

І було тихо і благословенно над усім білим-білим світом.

І зітхнула Ольвія так легко, наче після довгої-предовгої мандрівки нарешті дісталася до порога отчого дому.

— Борисфен! — крикнула вона збуджено, і на просвітлених її очах заблищали сльози. — Борисфен! — закричала вона і, зірвавши з голови башлик, замахала ним, вигукуючи: — Борисфен!! Борисфен!!

— …сфен… сфен… — понеслося над долиною, а вона, плачучи й сміючись, все вигукувала і вигукувала:

— Борисфен!! Борисфен!! Борисфен!!

І дивно було їй, і бентежно, і аж не вірилось, що ця велика і славна ріка несе голубі води до її рідного краю.

— Лікто, донечко… — збуджено торохтіла Ольвія до дитини. — Поглянь, уже Борисфен… Поглянь, поглянь, ти ще ні разу не бачила Борисфену. Це наша ріка, вона тече до мого краю.

По той бік ріки аж ген-ген простилалась широка долина, спершу за водою жовтіли піски, за ними зеленою стіною вставали діброви і гаї, а ще далі здіймалися гори. І потойбіч на крутих горах стовпами стояли дими скіфських кочовищ. І там, за горами, за димами, був її рідний край.

Той, хто знищує вовків, зняв малахай, підставив сиву закудлану голову Борисфеновим вітрам.

— Арпоксай… — прошепотів він сам до себе. — Батько наш…

І по хвилі додав якимось іншим, у ту мить неглухим, голосом:

— Немає у скіфів іншої такої ріки, як Арпоксай. Багато у Скіфії рік і річок, а другого такого Арпоксаю немає… Він, як батько, один…

Від ріки віяв свіжий і чистий вітер, дихалось легко, і втоми більше не було, і горе у ту мить забулося, і забулися злигодні останніх днів, утеча, вовки, відчай… Все-все у ту мить забулося, і здавалося Ольвії, що вона вже вдома, і стоїть на кручі, і дивиться в далину…

Та нараз заплакала Лікта, і Той, хто знищує вовків, опам'ятавшись, поспішно натягнув аж на лоба малахай і буркнув до неї своїм звичайним глухим голосом:

— Досить стовбичити на видноті, у ці краї забродять недобрі люди. Звідти, — показав він рукою на північ, — рибу ловлять і… людей. Котрі їм на очі потрапляють.

Круто повернув коня від кручі і помчав у степ. Назад од Борисфену. Нічого не розуміючи, Ольвія поїхала за ним слідом, і за мить вони знову були серед безмежної степової рівнини, і здавалося, що й не було тут ніколи Борисфену. Тільки коли озиралася назад, то над тим місцем, де за кручею внизу плинула ріка, більш од звичайного голубіло небо.

Та ось мисливець повернув коня вбік і став круто спускатися в балку. Ольвіїн кінь теж круто пішов униз, і вона, однією рукою притримуючи дочку на грудях, другою вперлась йому в гриву й трохи відкинулась назад. Спустились у зелену балку, боки якої геть були всіяні жовтими кетягами безсмертників і золотисто-жовтими суцвіттями звіробою, на дні в густих і зелених травах поспішав у бік Борисфену жвавий струмок. Поїхали над струмком, чимдалі, тим балка глибшала, круті боки її ставали прямовисними і здіймалися все вище і вище. Потяглися глинища — голі, вогкі. Тільки високо над головою тяглася смужка неба. Так і їхали якийсь час яром, вогким і задушливим, аж доки за одним із поворотів не хлюпнула в очі блакить, не дихнуло в обличчя свіжим вітром. Глиняні бескиди обірвалися враз, розступилися, і вони виїхали на сухий, аж білий, прибережний пісок.