Валентин Чемерис - Ольвія

І тут переярки зліва вирвались вперед, кінь шарпнувся від них у протилежний бік… Вожак, певно, цього й чекав. Не збавляючи швидкості, він зненацька почав підніматися, виростати на очах…

Ось він уже зростом став завбільшки з коня.

І вона зрозуміла: вожак стрибнув!

Рука Ольвії, описавши півколо в повітрі, згори вниз полетіла йому навстріч, акінак по саме руків'я м'яко увійшов вожакові у бік, під ребро. Він якось по-собачому гавкнув, наче гекнув, перевернувся в повітрі, мигнув світлішим черевом і лишився далеко позаду. І там, де падав, щось зачервоніло…

— Ар-р-р-а-а-а-а!!! — не тямлячи себе, закричала Ольвія. Та радість її виявилась передчасною: хижацька зграя в запалі погоні навіть не звернула уваги на загибель вожака. Передній вовк, вирвавшись на місце вожака, з розгону стрибнув на круп коня, щоб дістати вершницю. На щастя, він не втримався, перелетів на другий бік. Але кінь з несподіванки присів на задні ноги, сповільнив біг…

Його враз оточили вовки.

І в ту мить з-за горба вилетів вершник… Щоправда, Ольвія не встигла розібрати, хто ж сидів у сідлі, — вигулькнуло щось кудлате, все вбране у сіре хутро. Замиготів меч у руках того химеруватого вершника, він щось хрипло кричав, і кричав з такою люттю, що вовки почали розбігатися. А він ганявся за ними, і закривавлений меч у його руках із свистом розсікав повітря.

Розігнавши вовків, він повернув коня до Ольвії.

— Жива?

Голос його був хриплий, якийсь аж звіриний, він важко і часто дихав. Вбраний був у вовчі хутра. На голові мав великий закудланий малахай, насунутий аж на самі очі, на плечах, спині і грудях звисали вовчі лапи з пазурами.

Лице невідомого так густо було заросле щетиною, що Ольвія ледве вгледіла його очі та кінчик носа.

Стримано кивнула головою.

— Спасибі тобі, рятівнику, за поміч.

Він під'їхав до неї ближче, тримаючи за вуха відрубану вовчу голову, з якої ще капала червона, густа кров, пильно глянув на Ольвію, на її дитину на грудях.

— Вона тобі належить, — показуючи на вовчу голову, проказав глухим, трохи скрипучим голосом. — Я не питаю, хто ти і звідкіля. Але ти — мужня жінка, якщо заколола акінаком рудобокого вожака. Я полював за ним всю весну, але він вислизав. Хитрий був вовчисько, навіть стрілою його ніяк було дістати. А лютий був, що той злий дух! Таких вожаків у них небагато.

— Ти скіф?.. — запитала Ольвія з подивом і острахом, все ще недовірливо розглядаючи його вбрання із вовчих шкур.

— Я — Той, хто знищує вовків! — озвався він глухим голосом, і їй здалося, що говорить він з-під землі. — Мене знають всі околишні степи. Лютішого винищувача вовчого племені за мене немає. І боги свідки, я таки доберуся до їхнього царя!

«Як би пошвидше відкараскатись від цього дивного мисливця, — подумала Ольвія. — Страшний він якийсь і божевільний…»

— Будь мені за жінку! — раптом сказав Той, хто знищує вовків. — Удвох ми швидко переб'ємо степових хижаків.

— Я поспішаю, — вдала, що не почула його пропозиції Ольвія. — Покажи мені, де Борисфен.

Він махнув відрубаною вовчою головою на захід.

— Там! А тече він туди, на південь.

— Бувай, скіф! — Ольвія повернула коня на захід і спиною відчула неприємний холодок: а раптом він кинеться на неї?

— Я покажу тобі дорогу і проведу тебе степом, щоб сіроманці вдруге не напали, — буркнув він невдоволено. — Не хочеш бути моєю жоною — не неволю. Але й не можу тебе лишити саму. У цих краях вовче царство. Десь за тими горбами ховається їхній владика. Але я все одно до нього доберуся!

Тримаючи в руці вовчу голову із вже закипілою кров'ю, він їхав трохи попереду. Ольвія — за ним слідом, все ще не полишаючи думки при першій же зручній нагоді спекатись небажаного жениха. Уникала дивитися на його широку спину, на якій теліпалася висохла вовча голова з ошкіреною пащекою. Та й сам мисливець, закутаний у вовчі шкури, здавався їй велетенським звіром, що невідь-чому їде на коні.

— Дарма ти не хочеш стати моєю жоною, — не повертаючи голови, гудів Той, хто знищує вовків. — О, грізніших мисливців за нас не було б у цих краях!

— Я вже маю чоловіка, — стримано відказала Ольвія.

— Жаль… — щиро сказав він. — Коли я побачив, як ти штрикнула акінаком рудобокого ватажка, то зразу й подумав: світ об'їдь, а другої такої жінки не знайдеш. — І додав по хвилі: — Була колись і в мене жона… І син був…

Він зітхнув, як здалось Ольвії, тяжко і більше не промовив і слова. І їй шкода стало цього страшного на вигляд чоловіка.