Валентин Чемерис - Ольвія

— Гостинне море дарує тобі доньку. Вона сидить у мене на спині й простягає до тебе руки.

Затремтіла Ольвія, кинулась до своєї дочки, і раптом білий світ померк, пірнув у густу чорну пітьму.

— Дельфін! Дельфін!.. — злякано закричала Ольвія. — Чому я тебе не бачу? Де ти, відгукнися!

— Я тут, — сказав дельфін. — Біля тебе.

— А моя донька де?

— У мене на спині.

— Чому я не бачу ні моря, ні тебе, ні доньки?

Зареготав у чорній пітьмі дельфін.

— А тому, що ти вже осліплена!

— Неправда!

— Ха-ха-ха!! — реготав десь у тьмі дельфін. — Адже ти рабиня. Тапур продав тебе в рабство савроматам, а ті, щоб ти не втекла, викололи тобі очі. Як скіфи Мілені.

Закричала, заголосила Ольвія:

— Дайте мені очі… Очі мої верніть. Я хочу подивитись на свою Лікту. Мою маленьку Лікту…

— А-а-а… — плакала десь дитина.

— Я тут, Лікта-а… Я зараз… за-ара-аз…

Кинулась наосліп, але всюди її зустрічала стіна важкого мороку, вона розсовувала його руками, грудьми, плечима, вірячи, що там, за мороком, буде світло.

— А-а-а-а… — кричала дитина.

— Я тут!.. Я зараз!.. — кричала Ольвія. — Де ти, Лікта?!

Зойкнула і прокинулась.

Важко дихала. Мала таке відчуття, що й досі гребеться в мороці. Боже мій, як страшно бути сліпій! Навіть на мить, навіть уві сні… Але що це? Плаче Лікта? Не у сні, а наяву…

Стривожено пирхав кінь, тицявся губами у плече, наче хотів її розбудити. Ольвія відчула щось недобре, схопилася. За ближнім горбом мигнув сірий звір.

Вовк?

Глянула ліворуч і обімліла: зграя вовків! Здригнулась, ніби хто облив її крижаною водою.

Лікта зайшлась плачем, Ольвія нарешті отямилась, схопила кубельце, квапно наділа його собі на шию, зав'язала кінці. А в самої тремтіли руки, билася сполошна думка: що робити, де шукати порятунку?..

Кінь знову штовхнув її у спину.

«О боги, — жахнулась Ольвія. — Як хоч він з переляку не втік?..»

Крайній вовк подав голос — виття його було пронизливе і моторошне. І вчувалася в ньому радість. Ольвія тієї ж миті опинилася у сідлі. Кінь наче ждав цього, бо з місця рвонувся так, що аж у вухах вершниці засвистів вітер.

Вовча зграя повела очима, проводжаючи коня, ліниво затрусила й собі слідом. Хижаки були певні, що в цьому пустельному краї здобич далеко від них не втече.

Ольвія оглянулась.

Материй вожак — здоровенний, широкогрудий вовчище з рудими підпалинами на боках — рикнув, і зграя, піднявши хвости, почала набирати швидкість.

«Справа зовсім кепська, — подумала вона й відчула, як щось закрижаніло в душі. — Кінь зморений і навряд чи зуміє відірватися від зграї. А в цих краях кричи — не докричишся!..»

Лікта плакала не затихаючи, та матері було не до неї. Міцно намотавши на ліву руку повіддя, вона затиснула в правій акінак. Страху не відчувала, тільки на серці чомусь стало сумно і гірко. Та ще захотілося побачити Тапура, хоч здалеку, хоч мигцем… Невже кінець?..

Оглянулась… Так і є, вовки вже здоганяють, зграя на ходу ділиться надвоє. Певно, хочуть охопити коня з обох боків.

Ех, Тапур!.. Ну для чого ти мене забрав з Ольвії? Для чого хижим шулікою вихопив із гнізда? Щоб отак глупо розтерзали мене вовки у степу, як твою матір, коли вона втекла, щоб не лягати з мертвим Ором у могилу?..

Невже і її чекає така жахлива доля?..

Занесла руку з акінаком для удару, ні на мить не спускаючи тривожного погляду з вожака… Прикусила губу… Ну, стрибай, сіроманець. Стрибай же!.. Все зараз залежить від вожака. Схибить вожак, вона врятується, а вчепиться коневі в шию… Але про те краще не думати. Ще є мить. Одна мить. А потім… потім, можливо, вже й думати буде пізно…

Рука з акінаком напружилась…

Вожак уже здоганяє.

Ольвія бачить його білі гострі ікла, червоний язик. І люті жовті очі… Він уже зовсім близько. Порівнявся з конем, повертає до нього ошкірену пащеку.

Буде стрибати?.. Але ні, здається, хоче трохи випередити свою жертву, щоб одним ривком полетіти їй на шию… Кінь несеться з останніх сил, але тих сил уже не досить, щоб відірватися від переслідувачів. Наче в якомусь тумані, чує Ольвія крик дочки, хоче озватися до неї, й несила розімкнути стиснені зуби. Рука з акінаком закам'яніла… Тільки б не схибить. Тільки б точно розрахувати удар…

Вожак несеться з такою швидкістю, що, здається, пливе поруч з конем. Ольвія бачить, як роздуваються у нього руді боки, як летить піна з пащеки, й висне обабіч морди павутинням…

Ольвія перехиляється трохи на правий бік, готуючись до удару. Тіло її стає твердим, наче кам'яним, і вона відчуває: не схибить!