Валентин Чемерис - Ольвія

— Як місто?

— Дякуючи богам, все добре, — сказав Михей.

Та ось з'явилися виночерпії, розлили по золотих і срібних чашах вино, слуги тим часом внесли мідні тарелі, на яких лежало паруюче м'ясо… Враз ожили гості й господарі.

— Підніміть чаші, подякуйте богам за добру торгівлю! — велів Тапур, і всі зробили так, і дякували богам: греки своїм, скіфи своїм.

— За Тапура і Родона, щоб мир між ними був і дружба та добра торгівля! — підняв другу чашу Михей. — І за чарівну господиню, котра хай завше єднає греків із скіфами. За торгові каравани і гладкі та рівні дороги!

Гості та господарі спорожнили чаші до дна і невдовзі зашуміли, загомоніли… Всі стали веселими, збудженими, одні — що добре спродались, другі — що добре скупилися.

Ольвія, рада, що увагу гостей відвернуло вино, крадькома розглядала купців. Чомусь її насторожував третій купець, котрий не зронив досі й слова. Він мав густу чорну бороду, але як молодо, як палко горіли його голубі очі, коли він дивився на Ольвію! Сам не свій робився, майже не пив, а не спускав із неї очей.

Така поведінка купця трохи бентежила жінку; щось не схожим був на купця. Адже у них лише до товарів та золота горять очі. Губилася в здогадках… Чому він так дивно поводиться? І хто він?.. Щось ніби знайоме в його очах, а не пригадаєш… Ольвія хмурилась, показуючи, що вона невдоволена його поведінкою, що так триматися недоречно гостю, але купець вперто не зводив з неї гарячих очей. Зрештою Ольвія змушена була залишити бенкет. Гості й господарі були вже хмільні, і ніхто не звернув уваги, коли вона вийшла із Великого шатра.

Прийшовши до себе у шатро, Ольвія відчула неспокій. Стояла у задумі посеред шатра, і спогади один за одним попливли перед нею: бачила рідне місто, батька… Опам'яталась, коли на плече їй лягла гаряча рука. Вона рвучко оглянулась і обімліла: він, той дивний купець!

— Ох!.. — Ольвія злякано відскочила од нього. — Чого тобі, чорнобородий? Негайно тікай звідси! Ти ризикуєш своїм життям, нерозумний! Коли Тапур тебе тут застане…

— Ольвіє… — прошепотів купець і тремтячими руками зірвав свою бороду. — Допоки ти будеш мене мучити?

Ольвія здавлено крикнула.

Перед нею стояв… Ясон.

Зблідлий, схвильований голубоокий Ясон.

Вона не в силі була заговорити, стояла із широко розплющеними очима, повними подиву, а десь у серці щось тривожно тенькало, і билося, і боляче її клювало…

Минула мить, друга, третя…

— Ольвіє?! — крикнув він.

Ще минула мить, друга, третя…

Наче вічність…

— Ольвіє!.. — простягнув руки Ясон. — Та це ж я…

Вона заперечливо похитала головою, все ще не вірячи своїм очам, і тихо мовила:

— Ні, ні…

— Ольвіє… я заплатив купцям, щоб вони взяли мене з собою. Я все їм віддав, бо хотів тебе бачити. Смертельна біда мене їсть. Я без тебе — що земля без сонця, що дельфін без моря… Чому ти дивишся на мене, наче я прийшов із того світу?

Ольвія над силу ворухнула сухими губами:

— Що ти хочеш, друже мого дитинства?

— Я за тобою, Ольвіє!.. — голос його затремтів. — Тікаймо звідси. Я вирву тебе із скіфської неволі. Чуєш, кохана моя? Поки не пізно… Я приготував за табором у яру двох коней. На ранок ми будемо далеко-далеко… Ні скіф нас не здожене, ні вітер, ні вовк.

Ольвія вже опанувала собою і, хоч серце тривожно стискалося, запитала зовні спокійно:

— Мій батько відає про твій намір?

— Ні…

— А якби дізнався, то схвалив би?

Ясон заперечливо похитав головою.

— Коли б запідозрив щось, то посадив би мене у яму… Він жорстокий і злий. А звідтоді, як тебе забрали скіфи, ще зліший став. Бо совість, певно, мучить, що віддав тебе у скіфську неволю.

Так, безперечно, Ясон змінився. Раніше він був соромливий і не такий рішучий…

— Ольвіє, тікаймо!.. Я тільки й чекав цієї хвилини.

— Хочеш, щоб Тапур привів орду до Ольвії?

— Не збагну я тебе, — губився Ясон. — Коли додому небезпечно, то втечемо в Пантікапей… Зрештою, світ великий, і для двох місце завжди знайдеться.

Ольвія похитала головою.

— Ти не знаєш Тапура.

— Я не хочу його знати!

— Але він знайде мене і в Пантікапеї, і… і на краю світу. Од нього неможливо сховатися навіть під землею.

— Ти ніби… не рада мені? — злякано запитав Ясон. — Я не впізнаю тебе. Що з тобою, Ольвіє?.. Чи тебе скіфи напоїли водою з підземного царства Плутона, і ти забула своє минуле? Про рідне місто забула, котре у тебе одне-однісіньке?.. Опам'ятайся, Ольвіє!.. То скіфські чаклуни так наврочили!

— Може, й наврочили…