Валентин Чемерис - Ольвія

Другодні вже мовби й зібралися. Вже чулося хльоскання батогів, вже запрягали у ярма волів, вже розсідалися в кибитках жінки та діти, а чоловіки вже загнуздували коней, вже передні кибитки потяглися з кочовища, щоб там, на рівнині, зібратися у валку, як негадано й зупинилися, бо в одній із кибиток — то була якраз Ольвіїна хата на колесах — тріснуло обіддя на задньому колесі й вилізли спиці. Ольвія зраділа поломці, як дитина, аж у долоні сплеснула. От дурна! На мить здалося, що нікуди вони не поїдуть, але здалося тільки на мить. Хіба мало в Тапура кибиток?

Хтось комусь щось крикнув, той передав далі, й хутко по тому прийшов стельмах — кремезний, натоптуватий скіф із шрамованим грубезним лицем, на якому замість бороди лише де-де стирчали закручуючись товсті чорні волосини.

— Стельмаха їм, бачте, забаглось! Стельмаха усі кричать! — бурмотів він, показуючи щербаті зуби. — Як у стійбищах сидимо, так стельмах ніби й не потрібний нікому, а як у дорогу зібралися, так і загаласували: стельмаха, стельмаха! Еге, що б ви і робили без стельмаха. Колесо — це вам не затичка яка! Без колеса не покочуєш, а без стельмаха не бачити вам колеса, як своїх вух. Тож і виходить, що стельмах — найголовніший чоловік. От!

І показував Ольвії щербаті зуби, певно, посміхався.

— Га, неправду я кажу, га?

І задоволено цокав язиком.

— Тож-бо!.. Шануйте стельмаха, як по землі хочете їздити.

Кажучи це, він узяв кибитку за задок, на диво легко підняв її разом із усім скарбом, що був на неї навантажений, з Ольвією, яка сиділа в задку, підставив під вісь своє коліно, щось помудрувавши, зняв колесо, а під вісь підсунув каменюку й опустив на неї кибитку. Колесо двома руками взяв, підняв його над головою і завертів проти сонця.

— Докотилося ж ти, дорогеньке, — гомонів до колеса і похитував своєю чубатою головою. — Дощів не було, то й розсохлося. Та нічого, ми тебе зберемо заново.

Стельмах збив з колеса старий обід із двох шматків гнутого дерева, ударами свого здоровенного волосатого кулака поставив на місце спиці, поставив новий обід і скріпив його дерев'яними шпильками, які він теж забивав ударами свого кулака, і Ольвії здавалося, що кулак у нього залізний чи кам'яний. За роботою стельмах не мовчав, щось сам до себе харамаркав, з кимось сперечався та все комусь доводив, що без нього, без стельмаха, ані тпру ані ну, ані цоб ані цабе. А його, стельмаха, бачте, ніхто й не шанує, як-то треба було шанувати таку людину, як стельмах.

Бурмотів він нудно й одноманітно, але справу свою знав, і робота аж кипіла в його руках — грубезних і твердих. Впоравшись з ободом, дістав ковані залізні шини з дірками для цвяхів, приладнав їх до дерев'яного обода.

— Як тут і були! — задоволено вигукнув і почав забивати молотком цвяхи і знову, як осінній дощ, зарядив мжичку слів, комусь невидимому доводячи, що без стельмаха ані цоб ані цабе, ані тпру ані ну… — А всі, бачте, пастухів хвалять, а всі, бачте, тих розхвалюють, що в набіги ходять за чужим добром.

— А нам, стельмахам, чужого добра і не треба, — казав Ольвії, не звертаючи уваги, слухає вона його чи ні. — Ми, стельмахи, і самі ось цими руками добро робимо.

Ольвія зіскочила із задка кибитки на землю, стельмах підняв вісь, насадив колесо і, тримаючи кибитку однією рукою, другою вертів колесо.

— Ге-ге, крутиться!.. Крутилося б воно у вас без стельмаха!

Опустив кибитку, вставив у вісь металевий прутик, загнув його, щоб не випав.

— Готово! — вигукнув, витираючи руки об штани. — Хоч на край світу покотиться. Я свою роботу знаю, мені чужого добра не треба, я сам добро роблю.

— Спасибі, майстре, — подякувала Ольвія, і стельмах аж розквітнув од подяки.

— Чули?.. — невідомо до кого звертаючись, вигукнув він. — Чужа жінка, не сколотка, а все знає і все розуміє. Майстром мене назвала. Правильно, ми, стельмахи, майстри.

Закинув на плече молоток і пішов понад кибитками, вигукуючи:

— Гей, скіфське плем'я, у кого ще колеса розсохнися? Кому ще лагодить? Озивайтесь, доки я добрий…

Ольвія стояла, не знаючи, до чого їй руки прикласти і де себе подіти, а на душі було невимовно тяжко. Бо так додому потягло, що кинула б усе і побігла, полетіла б…

Прийшли два погоничі — маленькі невиразні чоловічки, без башликів, голови в обох шматками вицвілої тканини пов'язані, волів за собою на налигачі привели. Цибатий завів воли так, щоб один із них переступив дишло, повернув їх і трохи підвів уперед.

— Тпру, сірі! — Гукнув напарнику: — Плече!