Валентин Чемерис - Ольвія

Той подав плече ярма, і цибатий поклав його покірним волам на шиї, напарник підніс під шию підгорля і з'єднав його з плечем снізками, вставивши у снізки кілочки, а з боків засунув занози. На дишло надів каблучку, закріпив її притикою.

— Готово, господине, — озвався цибатий до Ольвїї. — Вели, і будемо рушати.

Ольвія мовчала.

Негадано примчав Тапур, осадив гарячого коня, блиснув до неї чорними очима і білими зубами.

— Ольвіє, ти чому стоїш і не радуєшся? Кочівка ж! Для скіфа це така радість! Мандрувати будемо, а немає нічого кращого, як степами на нові місця їхати.

І зник так само раптово, як і з'явився.

Рушили, як завжди, як минулого разу, як рік тому, як вік тому. Заскрипіли кибитки з майном, з жінками та дітьми, запряжені двома чи й трьома парами комолих волів. Місце ж чоловіка в сідлі. У будь-яку пору року — в спеку чи в холод, в дощ чи в хугу — не покине скіф сідла, з яким зріднився і зрісся. Примчить іноді до своєї кибитки, гикне-свисне, відхилиться запона, виглянуть діти та жінка, погомонять на ходу, і знову мчить глава сім'ї до табунів. Чи до своїх, чи, як бідний, до чужих…

У голові валки — найбільші і найбагатіші кибитки, вози з шатрами та різним майном, загони вершників, багато вбрані коні, сяйво золота… Перед веде Тапурів рід з усіма родичами і домочадцями. Ольвія їхала разом із своєю сліпою рабинею у великій шестиколісній кибитці — справжній хаті на колесах, що була перегороджена на три частини. Замість ґайка — дашок над передком.

Біжать погоничі, поляскують батогами, скриплять колеса, навіваючи сум і тугу… Кибитка обтягнена повстю, не пропускає ні пилу, ні вітру, ні дощу… ні світу білого. Темно в закапелках кибитки, душно, важко…

Дрімає Мілена, похитуючись в такт рухові. Що їй, старій сліпій рабині, життя її вже в минулому — вона дні свої лічені доживає… А як їй, Ольвії… Важко Ольвії, гнітюче на душі, наче камінь там ліг. Позирає на південь, де за чорним громаддям хмаровищ недосяжний тепер Понт. А її знову везуть, везуть, як у полон, везуть все далі і далі від рідного міста, у глиб Скіфії. Хоч-не-хоч, а доведеться ставати скіф'янкою — назад уже немає путі. І діти її будуть скіфськими, і рід її увесь віднині і навіки скіфським буде…

Глянеш назад — валка, валка, валка… Ні кінця їй ні краю. А навколо тирса, солом'яно-жовта, зелена далина, кряжі на обріях. Вершники скачуть, чорними хмарами сунуть табуни, лемент звідусіль чується, галас, сміх…

Скриплять колеса, сум навівають…

І здається Ольвії: поїхали грецькі купці, остання нитка, що зв'язувала її з рідним містом, назавжди обірвалася…

Що її чекає там, за темним грозовим обрієм, і скільки ще у її житті буде таких кочівок, ночей під зоряним небом, вогнищ, стійбищ, пасовиськ… Згадає Ясона — защемить серце, а від чого — і сама того не знає…

Налетів шквал вітру, закрутив пил і сухе листя, прошелестів, прогудів над валкою розбишакувато, накушпелив, що й дихати нічим, і зник… А за ним почали сунути хмаровища, сірі, одноманітні, гнітючі… По якомусь часі вони потемніли, наче зло яке мали на цю скіфську валку, знизу попелом узялися. У степу хутко сутеніло, обрії вже втратили чіткі обриси, все злилося, розпливлося, наче запнулося у сіру пелену. Знову налетів вітер, у степу враз стало жовтіти, і та жовта мла, від якої аж різало у вічі, залила увесь світ… Вона була нереальна, неприродна, а відтак і тривожна, лякаюча… Зненацька трахнув грім — раз, другий, і пішов гуркіт степами. Як трохи затихло те громовище, почувся віддалений шум дощу, що швидко наздоганяв валку, небо наче тріснуло, провалилося, й на землю линула злива… Крім шуму дощу, не чути було нічого. З дашка, що нависав над передком, дзюріли потоки, але кибитка не зупинялася, бо валка рухалась і рухалась, а куди — невідомо.

І сліди позад неї змивали потоки.

«Мабуть, я вже ніколи не повернуся додому і не побачу Гостинного моря, — мимовільно і чомусь гірко-гірко подумалось Ольвії. — Завезе мене ця валка на край світу, загубиться у скіфських степах мій слід назавжди».

А злива диким звіром ревла й стугоніла в степу…

Якщо у світі є щастя, тоді звідки у нього стільки нещасливих?.. — не вперше думає Ясон і не знаходить відповіді. Бо всюди перед ним стіна — невидима, але тяжка, глуха, яку ні здолати, ні пробити, ні обійти…

Стіна, стіна, стіна…

І десь по той бік непробивних мурів заблукало його щастя. І заблукало, мабуть, назавжди. Тому й лишилася Ольвія в серці гострим наконечником скіфської стріли — і ні вирвати її, ні рану зцілити. Час — великий лікар, кажуть грецькі любомудри, та тільки не все підвладне й часові. Яким би не був лікарем час, але не видужає більше Ясон, і, мабуть, доведеться йому носити у серці скіфську стрілу до кінця своїх днів.