Валентин Чемерис - Ольвія

– Іди пасися, мій друже, — тихо мовила, погладжуючи його по шиї. — Нікуди я не буду тікати. Хочу ще раз на Тапура подивитися. На живого чи на мертвого подивитися… А там… там що буде.

До неї підійшов мокрий від роси бородатий чередник.

— Господиня?.. — здивувався він, придивившись до Ольвії. — Господині потрібний кінь так рано?

— Ні, вже не потрібний, — зітхнула вона. — Покажи мені краще, з якого краю повертатиметься од Гданфірса вождь.

Чередник повернувся лицем до півночі і махнув туди рукою.

— Звідти покажеться його кінь. О-он бовваніє могила, отож з-за неї і виїде вождь, як буде повертатися. — І додав, як Ольвія вже рушила: — Сьогодні вождь має повернутися.

«На коні чи у чорній повозці?..» — захотілося запитати їй, та вона промовчала і, вбравши голову в плечі, пішла на ту далеку могилу, що ледь бовваніла у степу.

— Господине! — кричав їй услід скіф. — У степу сіроманці бігають!..

«А мені все одно, — подумала вона. — Як Тапур мертвий, то хай і сіроманці…»

Чимдалі у степ, тим густішою була роса, і вона скоро забрьохалась по коліна, але не звертала на те уваги, спішила до могили, ніби там був її порятунок. Швидко дніло, місяць уже зблід і завис на посірілому небі розмитим, бляклим колом. Ранкові сутінки втікали все далі і далі у степ, аж до обріїв, і на сході, за невидимим звідси Танаїсом, спершу зарожевіло, а далі густіше і яскравіше загорілася смужка неба, і звідти, ніби з іншого світу, вже віялом розходилась червона заграва.

Коли Ольвія, хапаючись руками за мокру ковилу, піднялася на вершок могили, на сході з-за кряжів уже били сторч у небо сонячні промені, хоч внизу ще й було все оповите сірою млою. Десь у ковилі кричали птахи, якийсь рудий звір мигнув обрієм, і зелена далина ніби спалахнула у тім місці полум'ям…

Ольвія стояла на могилі, притискуючи руки до грудей, і невідривно дивилася туди, на далеку північ, звідки мав повертатися Тапур.

Або на коні, або у чорній повозці…

У степу вже й зовсім посвітліло, а на сході, за кряжем, запалала величезна кривава пожежа, і червоні відблиски її полискували на спині кряжа, відбивалися у небі. Ще мить, і з-за кряжа почав витикатися малиновий пруг, він ширшав і одночасно жовтів. Промені, переваливши через кряж, перелетіли через долину і освітили по той бік сірі хмари та верхівки дерев. А коли сонце виткнулося з-за кряжа на пів свого кола, промені його вже позолотили ближні узвишшя… І тоді вона побачила, як із ковили, наче з-під землі, виткнулися гостряки, далі башлики, потім голови коней, і невдовзі гурт вершників уже мчав рівниною, і наконечники їхніх списів пускали сонячних зайчиків.

Ольвія до болю в очах удивлялася у вершників, але на такій віддалі упізнати їх не могла. Свої, чужі?.. А втім, чи не все одно. Вона з острахом чекала, що ось-ось позад вершників з'явиться чорна повозка, і вона стисла руків'я акінака…

Вершники, певно, помітили самотню постать на могилі, бо спинилися, показуючи на неї руками, а тоді нараз повернули до могили. І в ту мить, як вони повернули, щось сліпуче і яскраве спалахнуло на голові у переднього вершника…

«Золотий шишак башлика», — здогадалася вона, і гаряча хвиля огорнула її з ніг до голови: башлик із золотим шишаком мав у цих краях тільки Тапур… Адже ж його скіфи так і називають: Той, хто сліпить золотом…

І вона мов заворожена дивилася, як у ранковому промінні спалахував жовтим сяйвом і горів на сонці золотий шишак на башлику в переднього вершника…

Вона хотіла кинутися йому навстріч, бігти, летіти, падати, знову схоплюватись, сміятися, плакати, кричати з радощів, але якась сила скувала її руки, і ноги, і навіть голос, і вона, рвонувшись вперед, застигла, притискуючи руки до грудей. Не ворухнулась вона і тоді, коли на вершину могили вилетів кінь, і вершник, знявши башлик із золотим шишаком, сказав:

— Я знав, що ти мене чекатимеш.

Вона дивилася на нього німо, і очі її були повні сліз.

— Я був на банкеті в Іданфірса, — гордовито вигукнув він. — Слуги владики піднесли мені три чаші, і я випив одну без вагання. І думав, що випив свою смерть, і хотів іти у степ помирати. Але владика мені сказав: «Не спіши, вождь, помирати, у всіх трьох чашах було сон-зілля. Я переконався, що ти відважний і маєш серце лева, а не зайця. Не спіши на той світ. Такі відважні люди, як ти, мені потрібні на цім світі». І в степах тепер усі говорять, що в Тапура серце лева!

Ольвія ворухнула губами, щось хотіла сказати, але тільки над силу прошепотіла: