Валентин Чемерис - Ольвія

І Тапур зрозумів, що тепер виправдовуватись зовсім недоречно. Ще подумають, що він злякався, і тому почав вигадувати про сватання.

— Сідай, вождь, — кивнув Іданфірс. І продовжував, як Тапур сів і схрестив під собою ноги. — Одна з трьох чаш, що стоять перед тобою, з трутизною. Якщо боїшся — можеш не пити, — владика ледь посміхнувся кутиками уст. — Я дозволяю тобі живим і здоровим повернутися у свій край. Рішай, вождь, тільки не говори, що «велике вухо» не ті вісті розносить.

«Щоб потішалася з мене уся Скіфія? — подумав Тапур. — Щоб про мене говорили, як про останнього боягуза?» — хитнув головою.

— Ні, владико, бойовий клич мого роду «арара» ніколи ще не вигукував боягуз!

— Тобі, вождь, видніше. — Іданфірс ляснув у долоні, підбіг слуга і довгою смужкою м'якої шкури зав'язав Тапуру очі. Другий слуга переставив чаші з місця на місце.

— Вибирай будь-яку з цих трьох чаш, — сказав владика. — Випробуй свою долю. Коли вибереш вино без трунку — так і бути, прощаю твій набіг на греків… Коли ж не пощастить… Що ж… Так тому й бути. Така твоя доля.

— Я дуже люблю вино з трутизною, — процідив крізь зуби Тапур і, навпомацки взявши одну з чаш, одним духом спорожнив її.

— Зніміть з вождя пов'язку, — велів Іданфірс і, коли її було знято, пильно подивився в обличчя Тапуру. — Ти сміливий, вождь. Тільки такі можуть не коритися мені. Але… але мені шкода тебе, вождь відважний. Ти випив чашу з отрутою. Тепер чекай свою смерть. Вона вже стоїть у тебе за плечима.

— Я зустріну смерть, як належить, — сказав Тапур.

— Не сумніваюсь. Віднині степ про тебе говоритиме, як про найхоробрішого з усіх вождів.

Іданфірсу піднесли новий шмат м'яса, і перервана трапеза продовжувалась, мовби нічого й не сталося.

Стиснувши зуби, Тапур спостерігав, як вожді обгризали маслаки, облизували пальці і плямкали з туго набитими ротами, і відчував, як важка, нудна хвиля почала обгортати його з ніг до голови, сковувала тіло, склеплювала повіки… Невже почала діяти отрута?.. Але страху не відчував. Краще смерть, аніж тавро боягуза! Віднині ніхто не скаже, що Тапур має заяче серце. І тому він піде із цього світу з гордо піднятою головою, як і подобає воїну.

Величезним зусиллям волі Тапур зборов слабість, що сковувала тіло, але повністю звільнитися з її лабетів не міг. Якась невидима, гнітюча сила почала навалюватися йому на плечі, голову, сковувала руки і ноги, туманом заповзала ув очі… Серце м'якло і ніби кудись провалювалось, зависало над прірвою, зліплювались повіки.

Думати було важко, але він над силу подумав, що це його душить смерть. Подумав і навіть побачив, як вона шкірить до нього зуби, відчув дотик її кістлявих рук…

І на якусь мить його пронизав страх.

Смерть!..

Як це він більше не буде жити?.. Всі будуть жити, а він — не буде. І не побачить більше ні степу, ні коней, ні сонця… Але страх був тільки на одну мить, а потім він зборов той мерзенний острах. Ні, запротестувало серце, як жити боягузом, знеславленим на увесь степ, то краще смерть.

А ще він подумав, що буде жити на тім світі, що Ольвія піде за ним, і зовсім заспокоївся.

— Зі смертю борешся, вождь?.. — владика примружив гострі очі.

— Та-а… — прохрипів Тапур, бо дихати стало тяжко. — Але твоя смерть, владико, не дуже сильна. Я її зборю.

— Поспішив випити, — десь здалеку донісся до нього голос Іданфірса. — Міг би й жити.

— Ні… — Тапур спробував було мотнути головою і не зміг. — Лякливим зайцем жити не хочу. Життя потрібне тільки сильному, а не боягузу.

З трудом звівся.

— Якщо помирати, то піду краще у степ, — пробурмотів, зробив крок-другий і впав…

…Яскрава і сліпуча куля зненацька наблизилась до її обличчя. Ольвія закричала, зажмурилась, та куля все одно сліпила її крізь повіки, і вона, застогнавши, завертіла головою…

Але відвернутися від кулі не змогла, щось гнітило й душило її, очі сліпило крізь повіки… Тільки дивно: вогонь той був зовсім не гарячим, а навіть холодним. Він сліпив, і в неї почали боліти очі.

Ольвія здавлено крикнула і прокинулась. Розплющила очі й відразу ж злякано їх заплющила, бо й справді щось — сліпучо-біле — насувалося їй в обличчя.

Вона схопилася, сіла, важко дихала.

Серце билося сполошено.

— Тапур… Тапур… — покликала злякано, але вождя поруч не було. Ольвія розплющила очі й зажмурилась від яскравого місячного світла. Вона спала горілиць, і повний місяць, піднявшись у небі, світив їй прямо в обличчя. От і примарилось казна-що!..