Валентин Чемерис - Ольвія

Роздивившись, що то місяць, полегшено перевела дух.

Звечора було душно, дні стояли спекотні, дощів давно не було, і степ дихав гарячою піччю. Навіть ночами не приходила бажана прохолода, і до самого ранку трималась важка задуха. Лише перед світанком повівав вітерець, приносячи з далеких країв ковток свіжого повітря. В такі дні у гарячому степу ніде було дітися, і все кочовище вкладалося спати побіля кибиток і шатер, просто неба, з надією, що хоч під ранок обвіє трохи свіжим вітром.

Тому й лягла Ольвія біля шатра на оленячій шкурі, відразу ж заснула, бо перед цим кілька ночей майже не спала.

Кочовище було залите тремтливим місячним сяйвом, звідусіль чулося хропіння, десь пирхали коні. Місяць був уповні, з ледь видимою щербинкою, і заливав усе навколо таким сяйвом, що в степу було видно як удень.

Ольвія звелась і, сівши, обхопила руками коліна. Задумалась… Спати не хотілося, а Тапура не було. І вона ніяк не могла спросонку пригадати, де ж він.

На обрії чорною тінню мигнув вершник, і Ольвії чомусь стало не по собі. Що за вершник скаче опівночі у степу? І чому під місячним сяйвом він видається їй чорним? Прислухалась, в кочовищі було тихо, десь далеко заіржав кінь, і знову все завмерло… Потривожені думки знову почали збиратися докупи, вертілися навколо Тапура… Де він подівся?.. І тут вона зовсім прокинулась і згадала, що Тапура вже немає п'ятий день… Поїхав до Іданфірса пити чашу вина… І в ту ж мить їй стало зовсім страшно, а що як Тапур уже випив чашу, і потрапила йому чаша з отрутою?.. Може, його немає живого? Може, завтра його привезуть на чорній повозці, і скінчаться її дні у білому світі…

Знову мигнув на обрії чорний вершник, Ольвія схопилась і пригнувшись шмигнула в шатро. Посередині шатра лежало біле кружальце — через дірку для диму згори падало застигле місячне сяйво. А за кружальцем попід стінами стояла лячна густа пітьма, ще густіша від того кружальця світла. Ольвія лягла на світлі, скрутилась калачиком у тім бляклім кружальці, заплющила очі й притихла, намагаючись заснути. Та сну не було в жодному оці, і вона, полежавши так довго, зітхнула, випросталась і перевернулася з боку на бік… Розплющила очі… Попід стінами шатра навколо світлого кружальця пітьма стала ще густішою, і їй почало здаватися, що звідусіль за нею спостерігають — пильно і хижо. Тоді вона, пересилюючи страх, на колінах і руках пролізла по колу шатра, обмацуючи пітьму, і, переконавшись, що нікого немає, знову повернулася на освітлене кружальце і лягла на бік. Лягла, напружено, сторожко прислухаючись до тиші, готова в будь-яку мить схопитися і кинутися із шатра. Десь за повстю загарчав собака, зашкрібся, Ольвія завмерла не дихаючи, але невдовзі те шамрання стихло, і вона трохи заспокоїлась…

«І що це зі мною діється? — подумала здивовано. — Чому це я стала так боятися пітьми?..»

І нараз збагнула, що боїться не пітьми, вона боїться тому, що немає Тапура. А його немає уже п'ятий день, і поїхав він до скіфського царя пити чашу… бузату чи… отрути… А що коли йому трапиться чаша з отрутою і його вже нема живого? І везуть його в кочів'я у чорній повозці. І вона навіть скрип коліс відчула.

Схопилася, важко дихала, притискуючи руки до грудей… Нараз пригадалася Тапурова мати… Їй хотіли цвяхом пробити чоло і покласти в могилу до Ора… Невже і її чекає така ж доля?

Намацала пояс з акінаком, квапно підперезалася.

Ні, доки акінак при ній, вона нікому не дасться… Краще сама, аніж цвяхом будуть пробивати чоло.

Але яка недобра пітьма стоїть попід стінами шатра! І їй здалося, що з пітьми звідусіль тягнуться руки, щоб схопити її…

— Ні… ні!.. — крикнула вона і прожогом вискочила із шатра під яскраве місячне світло. І їй стало трохи легше.

Місяць уже опустився нижче, трохи зблякнув, стало прохолодніше. Напевне, скоро буде ранок. Не відаючи, що робить, Ольвія пішла кочовищем навмання, поміж шатрами і кибитками, переступаючи через сонних, що всюди лежали покотом. Кілька разів до неї гарчали собаки, але вона озивалася до них тихо та ласкаво, і вони заспокоювалися. Куди вона йшла — не знала, але кудись її вело, манило, і вона наддала ходи. Коли виплутала із кочовища, то попереду, на рівнині, побачила темні силуети коней. Подумала, що десь там її сауран, і пішла до коней.

Вже випала роса, і вона лишала за собою стежку в росяній ковилі. Чи від ранкової свіжості, чи нервового збудження її почала тіпати дрож, і вона ніяк не могла її збороти.

Підійшла до коней, і ті повернули до неї голови. Ольвія тихенько посвистувала, як робила це завжди, коли кликала свого саурана. Ось один кінь відірвався від гурту і поволі пішов росяною ковилою їй навстріч. То і справді був її сауран. Він підійшов, ткнувся губами їй у груди, й Ольвія притиснулась щокою до його теплої шиї. І від того живого тепла їй стало легше.