Валентин Чемерис - Ольвія

— Ну що ти, що ти, друже мій…

— Я вбитий, хоч ще і живий, — хрипів Керікл, і в горлі його клекотіло, у грудях при диханні булькало. — Чую, урвалась ниточка мого життя під чужим ножем… Все, архонт, все, мій друже. Закінчив я свої дні у білому світі, пора збиратися в «царство тіней». Не знав я, що у Заячій балці чекає на мене погибель. Де не був, а Заячої балки не минув. Така моя доля…

Довго віддихувався, збираючись з силами.

Життя згасало в його єдиному оці, і архонту здавалось, що він уже чує запах смерті — холодний, затхлий, тлінний…

— Будемо прощатися, архонт, — раптом сказав Керікл.

— Будемо прощатися, полемарх.

І вмовкни, дивлячись один на одного.

В тиші чути було, як важко дихав Керікл та десь із перевернутої (чи, може, переповненої) чаші лунко крапало на долівку вино: лясь, лясь, лясь…

— Ясона шкода-а… — хрипів Керікл, — залишати шко-да-а…

— Ти будеш жити в своєму синові, — суворо сказав архонт, маскуючи тією суворістю свій біль. — Ти будеш дивитися на світ його очима, і твоя кров грітиме його серце…

— Шкода-а… — вів Керікл. — Самотній він, ні матері, ні батька вже немає… Ні… — Вмовк, аби не згадувати Ольвії, бо, навіть помираючи, не хотів завдавати Родону біль.

— Не кажи, що твій син самотній! — вигукнув архонт. — Я ще живий. А доки я буду живим — Ясон не буде самотнім. Я зроблю все, аби замінити йому батька.

— Спасибі, друже. Тепер мені й помирати легше. — 3 куточка уст полемарха вже тік рожевий струмок. — Все, архонт. Відчуваю в собі порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене біля Лії. Поруч. Чуєш, Родоне?..

— Чую, Керікле. Твоя остання воля буде виконана.

— Бережи мого сина і — прощай! Спасибі тобі за дружбу, Родоне.

– І тобі спасибі за дружбу, Керікле. І за вірну службу полісу і народу.

— Дай руку, друже…

Родон подав свою руку, але полемарх уже не міг її потиснути. Тоді Родон сам потис її — рука друга була холодна, і він грів її своїм теплом.

— А тепер — вийди, — попрохав Керікл. — Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…

Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керіклом і швидко вийшов.

До андрону із сльозами на очах вбіг Ясон.

— Батьку!.. Не вмирай!..

— Смерть не питає, хочеш ти помирати чи ні, — захрипів батько. — А вона вже стоїть у мене за плечима, і сил її відігнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив своє, і досить. Тобі заповідаю жити.

Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотів:

— Батьку, батьку…

— Я до матері твоєї іду, тому й легше мені помирати. З Лією зустрінусь на тім світі. І про тебе розкажу, який ти виріс… А тобі хай щастить у світі білому!

— Що ж я робитиму без тебе, як житиму?

— Тримайся Родона, з ним буде тобі легше. І тепер… останнє, що хочу сказати. — Помовчав, збираючись із силами: — Ти знаєш, чому я гину?

— Тебе вдарив ножем у груди фракійський волоцюга! — крізь сльози вигукнув син. — Я відомщу за твою загибель!..

— Стривай, не гарячкуй. І — вислухай мене. Фракієць мене і справді поцілив. А чому?.. — Ясон мовчав, і батько знову заговорив: — Тому що я… я забаг вільну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд і зробити їх громадськими рабами. Для міста. От і поплатився. Забув, що Лія моя… рабинею була. Забув, як вона ненавиділа рабство… На вулиці її рабинею обізвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя і відчаю, що в світі така несправедливість… Ох, як вона хотіла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотів ще одним ланцюгом зміцнити рабство. От і поплатився. Що мені скаже за це Лія на тім світі? Тяжко мені… Чи простить Лія?..

— Батьку, ти невинний, ти загинув від рук волоцюги!

— Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, і людей шануй. Пам'ятай свою матір, вона людську гідність над усе ставила. Тож ніколи не зазіхай на чужу волю. Не повтори моєї помилки. Оце і вся моя порада тобі, сину. Живи і радуйся. Тебе архонт не залишить у біді. Він тобі буде за батька.

Вмовк, ворушачи губами беззвучно і німо.

А може, що намагався сказати, та сил уже не було?

— Ясоне… — нарешті почувся його кволий голос, — коли архонт ще тут… поклич його.

Архонт був поруч, в сусідній кімнаті, бо відразу ж зайшов.

— Гостей не будемо чекати, — сказав Керікл. — Немає вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). — Тепер допоможи мені трохи звестися.

Ясон заклав руки за спину батька, трохи підняв його, батько сперся на лікоть.