Валентин Чемерис - Ольвія

— Ось так, дякую… А тепер дай і мені чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогодні бенкетувати, тож — почнемо… Підніми мене вище, сину… То… вип'ємо, — сказав полемарх і ледь-ледь підняв свою чашу. — За що вип'ємо?

— За сина твого, — сказав архонт. — Гарного сина маєш. Таким сином тільки пишатися.

— Спасибі тобі, друже. А ще вип'ємо за життя, — сказав Керікл. — Добра штука життя. Хто жив, той не кається. І я не каюся… За життя, мій друже! За життя, сину!..

І тільки він доніс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долівку і розлетілася на черепки, бризнувши навсібіч вином.

— Все, відпив своє…

Керікл відкинувся на подушку, захрипів, пересмикнувся, судорога пробігла по його тілу, і він затих… Лежав витягнений, спокійний…

— За життя, сину! За твого батька, — сказав архонт. — Він умів жити, зумів і померти достойно, як подобає чоловікові.

І випив свою чашу до дна, і брязнув нею об долівку.

Раннього ранку, ні світ ні зоря, в кочовище примчали дозорці й здійняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно виліз із своєї могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, і притягла їх до вождя в шатро.

Дозорців було троє, і всі бліді, перелякані, на воїнів не схожі. І галасують, наче скіфські баби на торжку.

— Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор виліз із своєї могили…

Тапур пополотнів. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечі, то іншого, тряс і кричав:

— Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'їдалися??! Чи спросоння? Як це Ор міг… із могили вилізти?

— Па-пастухи казали, — тряслися дозорці мов у лихоманці.

Зрештою Тапур видавив із них.

Дозорці чатували дальні підходи до кочовища (а такі дозори, після того як Тапур заворогував із Іданфірсом, пильно стерегли і вдень і вночі всі підходи до кочовища), десь під ранок стріли переляканих пастухів, котрі, покидавши свої табуни, втікали із степу чимдуж… Пастухи крикнули їм, що у могилі Ора з'явилася дірка і хтось із неї буцімто виліз… Дозорці не стали гаяти часу, а повернули коней у табір…

Дозорці були такі перелякані, що Тапур зрозумів: трапилось щось незвичайне…

Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий і справді повертається?.. Врочисто зустріти і передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камінням? Щоб вдруге не посмів вилазити на світ білий. Мабуть, запізно розігнав він орлів на могилі Ора. Встигли напоїти старого вождя. Ось тепер і крутись. Хоч, як розібратися… Тапур живий, а Ор — мертвяк. Хоч і воскреслий. І владу він втратив разом із своєю смертю. То хай сидить у світі предків і не заважає своєму синові. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тоді буде? Та й не збирається Тапур нікому віддавати свою владу. Навіть рідному батькові!!

— Анахаріс!.. — спокійно сказав Тапур. — Візьми загін і мчи до могили Ора. Чого ти зблід?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справді він… ну, Ор… голови не втрачай. Ліпше було б, якби Ор поліз назад у свою могилу. Добровільно. Скажи: місце його на білому світі уже зайняте. Він своє віджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шанує, але… хай не утруднює себе мандрівками з того світу у цей. Біжи! Стривай!.. Скажи воїнам, щоб не полохались, як ті дурні дозорці. Мертвяки безсилі супроти озброєних воїнів. Бо білий світ належить нам, живим… Стривай!.. Кого б із чужих не здибали… біля могили чи… взагалі у степу… хапайте! І — до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Ні — досить! Гайда!..

І ось Анахаріс стоїть сам не свій. І це той ватаг кінноти, котрий ніколи не відав страху в битвах. Бо там рубався із живими людьми, а тут…

— Хто вони такі?! — грізно кричить Тапур. — Чи мій хоробрий ватаг так злякався, що й мову йому відібрало?

— О, мені легше повести кінноту у бій, аніж мати справу із ними, — стримує дрож ватаг. — їх троє…

— Кого — троє?

— Посланців старого вождя Ора.

— То, виходить, Ор полінився вилізти, а прислав своїх посланців? — задумливо мовив Тапур. — А вони вимагатимуть золотих бляшок… Звичайно, для Ора… Гм… Розкажи, як ви здибали тих… ну, посланців Ора.

— Оточили могилу Ора, — розповідав схвильований ватаг, і голос його все ще тремтів. — Вже почало розвиднятися. Бачимо — дірка. У могилі… Воїни сполошилися, але я заспокоїв їх… Зараз буде вилазити вождь, — кажу воїнам, — і не подобає, щоб ви були такі перелякані… Стоїмо. Чекаємо. А Ор не вилазить… Коли це чую, хтось у дірці шамрає… Ніби лізе. Сюди. У білий світ… А потім у дірці чхнуло. Я підійшов ближче і — щоб заспокоїти своїх воїнів — кажу чемно: «Будь здоров, великий Ор!..» У дірці — мовчання. Я знову озиваюся: «Ор, не гнівайся, а вислухай мене спокійно. Чого тобі треба у нашому світі? Невже тобі зле у світі пращурів?..»