Валентин Чемерис - Ольвія

В полемарховім дворі з винуватим виглядом стояли два гопліти (два інші, поранені, вже пішли).

— З якимись зайдами без роду-племені не могли впоратись! — зайшовши у двір, дорікнув архонт. — А ще воїни, при зброї!

— Винуваті, архонт.

Наперед ступив старий сивий гопліт із задавненим шрамом через ліву щоку. Був він у короткій безрукавці із плямами свіжої крові — певно, чужої, — підперезаний поясом, на якому з одного боку висів короткий меч у піхвах, а з другого — приторочено круглий щит. Щит сповзав гопліту на живіт, і він раз у раз поправляв його і, тупцяючись, гупав обліпленими глиною башмаками. Голі ноги його теж були в глині — ясно, що в Заячій балці лазив.

— Ну?! — сердито буркнув архонт, бо гопліт надто довго мовчав. — Розказуй, як ти міський хліб їси та як охороняєш нас!

— Ми думали, що їх троє.

— Кого?

— Ну, тих… волоцюг. — Гопліт помовчав і додав неохоче: — По мові вони фракійці. З-за Істру.

— Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?

— Вони ховалися в балці, в кущах на днівку залягли, — заговорив гопліт. — Спали. Ми оточили їх, підняли на ноги. Полемарх став допитувати їх: хто вони, звідки, куди йдуть та що роблять у балці. Одказали досить спокійно, що вони — вільні люди з-за Істру. А йдуть у Скіфію… На запитання полемарха, чого у Скіфію йдуть, один одказав: у гості… Ще й зуби вишкірив. Та посмішка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що їм у Скіфії робити?.. «А чого ви тут лежите?» — пита їх далі полемарх. Одказують: од своїх відбились, вирішили в балці перележати спеку, а як сонце піде на захід, мандрувати далі, своїх доганяти…

— Співали ті волоцюги вам не зовсім до ладу, — буркнув архонт і кивнув на полемархів будинок: як, мовляв, там?

— Погано йому, — виглянув із-за спини гопліта маленький гостроносий слуга. — Лію свою на банкет гукає.

— Та-ак… — зітхнув архонт. — Жаль Керікла… — До гопліта повернувся: — А чи не збиралися ті зайди розкопувати у степах скіфські могили та грабувати небіжчиків?

— Не знаю… — розвів руками гопліт. — Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, і вони справді грабують скіфських вождів у могилах. Буцімто золота в могилах чимало.

— Скіфське золото мене не цікавить. І тобі не раджу ним цікавитись!.. Говори!

— Полемарх сказав їм: «Я не вірю вам. Ніхто вас у Скіфії не чекає. Ви зайди, хочете вночі проникнути в місто, аби пограбувати наших людей», — розказував далі гопліт. — «Я, — каже він, — міг би вас знищити, але сьогодні у мене гарний день і я не хочу проливати кров. Я сьогодні буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…» Ті зайди зраділи і хотіли йти, але полемарх їх спинив: «Я, — каже, — дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нічиї люди, а тому будете віднині нашими. Годі вам по світах тинятися, будете в місті трудитися…» Почувши таке, ті зайди схопилися за ножі… «Рабами нас хочете поробити?! — кричав один із них. — Не вийде. Ми люди вільні і за волю свою вміємо постояти». Полемарх кивнув, і ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже їх хотіли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще троє… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, і він не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми підбігли до полемарха, підхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балці, взяли полемарха і швидко рушили до міста, щоб полемарх дорогою не сконав…

— Жаль… — зітхнув архонт. — Тільки сина полемарх зустрів, жити б та жити… Жаль…

Полемарх опритомнів опівдні.

Важко й надсадно хрипів, у грудях його щось булькало, а в горлі клекотіло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керікл стіни андрону, дивився на яства і вина, що були приготовлені для бенкету, і, зрештою, зустрівся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.

— Погуляв… — прошепотів Керікл. — Ох і погуляв на бенкеті!..

Засилкувався звестися, але не зміг.

— Лежи, лежи, — застеріг Родон.

Полемарх якусь мить лежав тихо, а тоді заворушив губами, і в куточках його уст з'явилися пузирі рожевої піни.

— Погуляв… — хрипів полемарх. — Ох і погуляв…

Родон мовчав, і сухе його лице наче закам'яніло. Тільки в очах були біль і гіркота — полемарха він любив.

— Ну, а там як… у балці, як скінчилося?

— Одного зарубали, а решта втекла, — одказав архонт. — Двох гоплітів поранено.

— А я… я убитий, — і лице Керікла почало наливатися синявою, — убитий…