Валентин Чемерис - Ольвія

— Вона — моя!!! — крикнув Ясон, не тямлячи себе. — Самою долею судилась мені!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

— Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми — люди.

— Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?

Архонт похмуро мовчав.

І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:

— За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

— Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе. На твоєму місці я теж так би кричав. — Архонт замовк. — А де Ольвія тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, — глянув на Ясона важким, колючим поглядом. — Що тобі ще говорити? Словами тут нічого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад і не переграєш. Немає вже твоєї Ольвії, полемархів сину. Немає і не буде ніколи. А був сон, і вона тобі снилася. От і все.

— Це схоже на сон. — В Ясона безпомічно опустилися руки, і він тяжко-тяжко зітхнув.

Архонт ніби з жалем глянув на нього.

— Чим тебе пригостити в моєму домі, полемархів сину?

— Дякую!.. — різко вигукнув Ясон. — Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, — провів ребром долоні по горлу. — До кінця своїх днів не забуду.

— А ти думаєш, те, що сталося, я забуду? — глухо запитав архонт. — І старість моя буде тяжкою. А ти… ти тільки починаєш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як відомо, все лікує.

— Аби твої поради, архонт, та лікували рани.

— Не будь злим. Зло ще нікого не прикрашало.

— А від чого мені бути добрим?

— У місті багато дівчат. Вродливих.

— Але немає серед них Ольвії!

— Так, немає, — згодився архонт.

— Я ненавиджу тебе, архонт, — вигукнув Ясон.

Родон навіть не ворухнувся.

— Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю її як належне.

Ясон повернувся і вийшов з покоїв ще з важчим серцем, аніж раніше. Він не сподівався на розмову з архонтом, билася навіть думка: поговорить з архонтом, і, може, що зміниться? Була така думка, хоч і розумів, що вона — наївна. Нічого вже не зміниться, та й не може змінитися.

Архонт ішов слідом за ним. Вже в дворі Ясон запитав:

— У якому краї Ольвія? У яких скіфів?

— Тапур — вождь кочових скіфів.

— Де вони? Кочовики?

Архонт розвів руками.

— Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:

— Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!

В ті дні Ясон шукав собі коня.

Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і — вірилось! — він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня — знайде й Ольвію.

Йому навіть снився кінь — баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…

І розумів, що все те — задумки з конем — дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..

Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:

— Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися — тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…

— Не треба далі, — прохав син. — Я й так знаю, що архонт продав дочку за багаті дари, а тепер посилається на якісь обставини…

— Але справді обставини, — почав було батько, та син знову його спинив: