Валентин Чемерис - Ольвія

Вигукував і не знаходив відповіді, і ясний день став меркнути йому, а радість згасати…

В Афінах йому було знамення.

Довгих два роки, допоки він навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навіть славетна, знана на увесь світ чарівна столиця сонячної Еллади не могла розвіяти його сум, що терзав серце чимдалі, тим пекучіше. Не мав друзів, бо любив самотність, і часто після навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидів на камені і линув думкою туди, де на околиці цивілізованого світу, на березі іншого, Гостинного, моря є місто, і дівчина, що носять одне, найдорожче йому ім'я: Ольвія. Коли йшов за місто, до моря, то в шумі прибою, у посвисті далеких вітрів йому вчувався тихий і ніжний голос коханої, і він схоплювавсь, і здіймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвії.

Одного надвечір'я, коли в посвисті вітру вчувся йому дорогий голос коханої, Ясон сів у рибальський човен, який знайшов на березі, і поплив у відкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвії», — подумав він, налягаючи на весла.

Тихе і ласкаве море — ані хлюпне, ані зітхне… Наче заснуло, заніміло, тільки десь там, на обрії, гудуть далекі вітри, приносячи йому голос коханої. Втомлене сонце поволі котилося до обрію, готуючись пірнути на спочивок у зеленаву глибінь.

Із берега йому кричали рибалки і махали руками, щоб він негайно повертався, ще й показували на червоні смуги призахідного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув їх і не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати свої човни подалі на берег, куди не міг дістати прибій.

Ясон так замріявся, що незчувся, як і заплив далеко.

Зненацька тихе і ласкаве море потемніло, запінилось, загоготів-завив вітер, і навіженими звірами пішли хвилі…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкіший порив вітру перекинув човен, і Ясон опинився у воді. Коли він випірнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море і море… Ясон злітав на хвилях і з кожним злетом з тугою і відчаєм дивився на далекий, недосяжний берег… І — жодного вітрильника на обрії!

Ошаліле море бушувало недовго і стихло раптово. Погудів кудись вітер, вгамувалися хвилі, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, і поніс із собою човен.

А берег утікав, берег залишався далеким і наче танув, зменшувався на очах. Ясон відчув, що вибивається з сил. Напружуючись, гріб руками щодуху, надто гарячкував, не беріг сил…

І невдовзі відчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибінь. Розпачливо хапав ротом повітря.

«Все… — безнадійно подумав хлопець, — не дістануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю і на швидкому коні не обскачеш…»

Він облишив боротьбу з морем, віддався на поталу хвилям. Що буде — те й буде… А буде — кінець…

І тоді, мовби з туману, виринула перед ним Ольвія.

Зовсім поруч, майже біля себе, побачив юнак її ніжне обличчя із стрілками брів, побачив очі, що світилися для нього, як дві теплі, дві найрідніші зорі…

— Ольвіє! — крикнув він, все ще не вірячи побаченому. — Радість моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вір мені… чекай… чекай…

Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тілу нову силу і віру в перемогу. Образ коханої, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.

Ясон дістався берега. Як він здолав море, як плив — не пам'ятає. Перед ним невідлучно маячила Ольвія, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пісок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге ім'я коханої.

І відчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвія на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, і якщо він зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.

Вранці, нікому не сказавши й слова, він побіг у Пірейську гавань, і — о щастя! — в гавані лаштувалась до далекого плавання торгова трієра, котра мала везти в Ольвію амфори з оливковою олією і вином, посуд та інші товари.

До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трієру.

У полудень, діждавшись попутного вітру, тріпочучи вітрилами, трієра вже виходила з гавані. Востаннє глянув Ясон на Афіни, де він провів цілих два роки. Ось вже залишився позаду мис Суніон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й місто наче відпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрію назавжди.