Валентин Чемерис - Ольвія

І знесилено замовкала, і він після таких розмов по кілька днів не чув від неї і слова.

Іноді вона стиха жалілась — у простір жалілась, ні до кого:

— А мій братик і досі у рабстві. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Мені пощастило, мене в Ольвію привезли, хоч сонце вгорі бачила, а братик… Братик на підземні рудники потрапив… А звідти виходу немає… Хіба на той світ. Та й то викинуть тіло на смітник… Як собаку.

І птицею кидалась цілувати свого сина, молячи богів, аби хоч він був щасливий…

Маленький Ясон ріс швидко і вже на одинадцятому місяці зіп'явся на ноги. Як радів Керікл! Навіть на вулицю його виносив, на землю ставив і, щоб усі бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смішно, падав, вставав і знову вперто намагався йти. Аж сопів од упертості… А коли Ясон побіг — вперше у своєму житті побіг, Керікл холонучи згадав умову: тільки син піде — Лія вільна. Вільна від Керікла, від Ольвії. Вільна і може повертатися додому… І в хмільну Керіклову радість повільно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лію не давав йому спокою. І швидше хотілося діждатися тієї миті, як син піде, і, коли це сталося, злякався Керікл. З синовими самостійними кроками втратить він своє блакитнооке щастя. Адже клявся він богами, клявся, що відпустить її. Вона умову свою виконала чесно, а він… Він її теж не обдурить.

А син уже бігав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.

Як він смішно дріботів товстенькими ніжками! Як він радо сміявся, як він гордо вигукував:

— Ага, а я вже вмію сам ходити, ага!..

І все в батька питався:

— Правда, я вмію найкраще ходити, правда?

— Правда, сину, — зітхав батько, — ти вмієш ходити найкраще.

І хоч було важко, та все ж він переміг себе і перший заговорив про свою обіцянку:

— Ти давно не рабиня у місті, а тепер ти вільна зовсім. Куди захочеш, туди й полетиш.

— А ти? — питалася вона.

— А я… Я буду з сином згадувати тебе.

— Як згадувати? — доскіпувалась Лія.

— А так, як згадують про своє щастя.

Лія вмовкла і мовчала день.

Всю ніч вона проплакала. Керікл не заважав їй плакати, її сльози — то сльози радощів. Воля вже стукає у її двері. Завтра вранці він посадить її на трієру, і прощайте, Керікле з Ясоном. Тільки у сни наші будеш прилітати, ластівко моя…

Вранці Лія сказала:

— Я довго думала і… — Він трепетно чекав її слів. — І ніколи я тебе не покину, і нікуди я від тебе не поїду. Бо любов — то і є воля. Я люблю тебе, доброго і гарного душею, ще дужче сина люблю, а більше мені нічого й не треба.

Він цілував її руки та все благав і благав, аби вона повторила свої слова. Вона казала ще і ще… І, як ніколи, радісно наспівувала свою улюблену пісеньку:

І мали вони ще двоє щасливих літ.

Неймовірно щасливих для Керікла літ, коли він говорив привселюдно про Лію:

— Моя дорога і єдина дружинонька…

Відразу ж за містом живих починалося «царство тіней» — некрополь. Останній і вічний притулок невгамовних, веселих ольвіополітів. Ох і багато ж зібралося їх тут, у місті мертвих. У десять разів більше, аніж у місті живих!

І зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нічого не вдієш, така вже доля людей: із царства живих переселятися у царство мертвих, до рідних, до батьків, до прадідів, до пращурів, до вічності. Так було, так є і так буде завжди, покіль сонце в небі сяє. Бо така воля богів, а тому — що вдієш? — ольвіополіти проводжали своїх громадян у царство мертвих із філософським спокоєм: усі там будемо! Рано чи пізно, а кожному доведеться ковтнути води із підземної річки забуття і навіки забути білий світ.

А місця на тім світі вистачить усім, тож і зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга, і невмолима Ананке [18] Ананке (Ананка) — необхідність. Богиня, що уособлює неминучість (грец.). постукає на порозі своїм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Місце твоє під сонцем уже потрібне іншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушає у дорогу життя!

Що ж, пора — то й пора!

І ольвіополіти збиралися, прощалися (як мали час) і вирушали у вічність.

До «царства тіней» вела Остання путь — широка дорога, по якій віками в останню путь проводжали живі мертвих.

До життя одна дорога вела, але як їх багато веде до смерті!