Валентин Чемерис - Ольвія

Лія…

Блакитноока радість, блакитнооке горе Керікла.

Крокує полемарх перистилем, пригадує… Та що згадувати, не забув він нічого і не забуде ніколи. Бо таке не забувається, таке з пам'яті не стирається… Ніби вчора то було… Так, так, учора. Лія… Але ні, стривай… Жінки жахалися, глянувши хоч раз на його понівечене обличчя. От дивні! Хіба чоловік, та ще воїн, славний лицем, а не ділами? Не ратними подвигами? А з лиця хіба воду п'ють?..

Але про свої думки, про свої образи і словом ніколи вголос не прохопився. Носив у собі образу і взагалі вдавав, що жінки йому байдужі. А на самоті тяжко мучився. Коли зачинявся в покоях, то вдивлявся в люстерко, наче сподівався на диво. Ось гляне він у люстерко і побачить себе… Та бачив спотворене обличчя. І від тих оглядин ставав ще похмурішим. Клятий лев. Отак розмалював! От і подобайся після цього жінкам, коли сам свого лиця терпіти не можеш. Щоправда, можна було невільницю яку присилувати, але… Але що то за любов, що то за щастя присилуване, вкрадене серед білого дня?

Минали роки, і Керікл потроху змирився з своєю долею. А так хотілося мати сім'ю, сина… Особливо сина. Продовжувача його роду на чорній землі, у білому світі. Часто, лежачи вночі без сну, уявляв Керікл свого сина — вдатного із себе, славетного, всі тільки й говорять: «О, то Керіклів син такий!..» Від тих мрій трохи легшало у самотній роз'ятреній душі. А в години відчаю кляв Родона, чого той поспішив на поміч. Хто його кликав? Хай би вже лев придушив Керікла, аніж отак поглумився над його обличчям. А був же Керікл вродливий до тієї зустрічі з левом, був! Та що тепер згадувати! Минулого не повернеш, роки як у безвість пливуть — ні згадки, ні відчуття, що ти жив і ще живеш.

Та доля змилостивилась над Керіклом.

— Викупи мене з неволі, і я подарую тобі сина, — просто сказала йому молода рабиня. Сказала, коли не раз і не двічі бачила, як полемарх потай на неї задивляється, зітхає… А що полемарх самотній, що ольвіополітки за нього не йдуть, то вона добре знала.

Він отетерів.

Рабиня тяжко зітхнула.

— Тільки ж дорого я коштую…

— За тебе я ладен віддати всі скарби світу! — вигукнув він.

— Але їх у тебе немає, — сумно одказала вона.

— Ти… Ти хочеш стати моєю дружиною? — не йняв віри Керікл. — Яка ти мужня. І відважна, коли згодна такою ціною купити собі волю!..

— Побудь з моє у рабстві, — сумовито відповіла рабиня, з жалем дивлячись на його непривабливе, однооке обличчя. — Ти скривджений, але ти — вільний. Ти — людина. А я… я безправна худоба. До скону своїх літ. Як той мул, що не бачить просвітку.

— Так тобі випало…

— Не випало, а в рабство продали, щоб на моїм горі збагатитись. — Вона зібралася з духом, прохала: — Викупи мене, Керікле. Я поживу з тобою два роки і народжу тобі сина. Чуєш, сина.

— А потім?.. — швидко запитав Керікл. — Що потім?

— Я… — Рабиня зітхнула і прямо глянула на Керікла. — Я не хочу нікого обманювати. І тебе також. Потім я покину тебе. Але покину, коли наш син почне ходити… Але що я… що я кажу… — обхопила голову руками, і плечі її затремтіли. — Сама себе продаю. Вдруге… Перший раз мене продали чужі, тепер — сама… О горе, горе мені!..

І вона з плачем кинулась од нього тікати.

А як вдруге він її зустрів, то запитав, ніби й не було перерваної розмови:

— Я матиму сина, а ти?.. Що ти матимеш?

— Я не хочу з тобою торгуватися.

— Ні, ти скажи, що ти матимеш?

— Волю! — наче зойкнула вона. — Розумієш, полемарх, волю! Матиму те, що в людини найдорожче. І повернуся на батьківщину. У рідну Аттику. Там у мене… коханий. Він бідний, він не має за що мене викупити, але він чекає… мене чекає… І все життя буде мене чекати. Я знаю, я вірю. Я відчуваю…

І Керікл відчув гіркоту на душі.

— Ти хочеш такою ціною купити собі волю? Але ж це надто дорого. Дуже дорого.

— А хто сказав, що воля коштує дешево? — сумно глянула рабиня на Керікла. — Інші життя віддають за один лише подих волі. Життя. А я віддам лише два роки. І залишу для тебе радість. Ти матимеш сина. Може, іноді й мене згадаєш. Ось так… Іншого шляху здобути волю я не бачу. Я не лукавлю перед тобою, все кажу, як є. І… і не торгуюся. О ні. Я просто купляю собі волю.

Керікл дивився на неї як на щось неждане, негадане, несподіване, як на диво, послане йому богами. Вона й раніше йому подобалась, і він потай за нею зітхав, а тепер, після всього почутого, він відчув до неї любов… І в душі молився на неї, благав богів, аби вона не передумала, аби вона…

Та рабиня прагнула волі, як птах неба.