Валентин Чемерис - Ольвія

— Тож лийте свою кров у чашу з вином.

Олум і Тавлур надрізали один одному акінаками пальця, видавили кров у чашу з вином, котру тримав перед ними Тапур.

— А тепер пийте до дна, як брат з братом!

Обнявшись, Олум і Тавлур одночасно вдвох торкаючись губами країв чаші, випили вино, змішане з краплинами своєї крові, і підняли чашу високо над головами.

— Слава!.. — загуділо кочовище. — Ара-ра!!!

— Благословляю вас іменем богів Скіфії! — врочисто сказав Тапур. — Осине гніздо Скіфії збагатилося ще двома братами! Віднині і аж до самої смерті ви — побратими. Найщасливіші люди на землі. Адже брати по крові — це просто брати. А названі брати — це славетні брати. Хай завжди вас міцно тримають пута братерства. Стійте і надалі горою один за одного. Точіть акінаки свої на чорному камінні, захищайте ними один одного. А захищаючи себе, захищатимете скіфську землю. Щоб завжди лунали і ніколи не вмовкали у цих степах бойові кличі наших родів.

Він прийшов до неї у біле шатро пізно увечері, як кочовище нарешті вгамувалося і вляглося спати. Ольвія сиділа біля вогнища, що червоними відблисками освітлювало шатро, і, коли він зайшов, схопилась, від її руху хитнулися язички вогню, і вгору, у дірку для диму, сполошено шугнули золотисті іскорки…

— Це… ти?.. — І їй нараз стало важко дихати.

— Я…

Він стояв посеред шатра, розставивши міцні ноги й поклавши руки на широкий пояс, оздоблений золотими бляшками.

— Це я, Ольвіє…

На голові в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий білий грецький плащ, скріплений на грудях золотою фібулою. Примружені його очі були повні гарячого блиску і ще чогось такого, від чого Ольвія мимовільно зіщулилась, наче птаха, котра вгледіла хижака, але погляду свого не відвела, бентежно дивилась у його гарячі очі, тільки руки приклала до грудей, аби стримати серце…

Вона стояла перед ним у білому шовковому платті, на голові мала високий клобук, викладений золотом, з-під якого на спину спадало золотисто-жовте покривало, взута була у м'які гостроносі сап'янці. Довге каштанове волосся вибивалося на груди і піднімалося та опускалося в такт її диханню. Вбрання їй принесла під вечір стара скіф'янка. А ще вона принесла їй золоту діадему грецької роботи, золоті серги і скроневі підвіски, браслети на обидві руки, намисто, сама вона й прикрасила Ольвію.

Ольвія увесь вечір була в напрузі чекання, кожен крок за шатром чи голос здавалися їй його кроком і його голосом, і вона злякано кидалась подалі від входу, намагаючись знайти у шатрі найглухіший куток, де б можна було заховатися. Але кутків у шатрі не було. Збуджено тремтіла і нічого не могла із собою зробити, і від того тремтіння золоті бляшки на платті та підвіски на скронях тоненько і тривожно дзвеніли…

— Яка ти… гарна… — блиснув він зубами і зробив до неї крок.

— Ні, ні… — прошепотіла вона, задкуючи подалі од вогнища, в глиб шатра, де було темніше. — Ні! — крикнула вона злякано, як він зробив до неї ще один крок. — Ні, ні!..

— Коршун завжди схопить перепілку, як би вона не таїлась!..

І з цими словами, зірвавши з голови червоний башлик, він кинув його до її ніг, і вона, не відаючи, що робить, зненацька хитнулась вперед і наступила на той башлик ногою…

— Віддай башлик!.. — І Тапур зробив до неї ще один крок.

— Не віддам!.. Він мій!

— Я заберу його в тебе.

— Спробуй!..

— Ха!.. Ось зараз і заберу.

— А ось і не віддам!

Він ступав до неї м'яко, нечутно, наче підкрадався до здобичі, і на губах його блукала хижувата, хтива усмішка…

А вона непорушно застигла на його червоному башлику — і злякана, і тремтяча, і радісна водночас, — і червоний башлик, що полум'янів у неї під ногою, здавалось, пропікав її всю гарячим, незнаним — і від того страшним — вогнем.

Він зробив ще один скрадливий крок і став біля неї так близько, що від його присутності вона відчула легке тремтіння у всьому гарячому тілі.

— Не підходь!.. — кволо попрохала.

— А я вже підійшов. Віддай башлик!

— Не віддам!.. Не віддам!

А відступати вже не було куди, спиною вона торкнулася білої повсті.

— Тоді я заберу тебе.

Він уже простягнув руки і торкнувся її грудей, і той дотик зовсім затуманив їй голову.

— Не візьмеш… — прошепотіла вона. — Спробуй… спробуй…

А в самої млосно тенькало серце: забере, забере, забере…

Головною вулицею Ольвії легкою і пружною ходою йшов полемарх — високий, худорлявий і завше мовчазний Керікл. Був він у короткій лляній безрукавці, що спускалася йому до колін, підперезаний широким шкіряним поясом із металевою пряжкою. На поясі висів короткий широкий меч з руків'ям із слонової кості в простих шкіряних піхвах, добре вже, щоправда, витертих. «Не зброя красить воїна, а воїн зброю», — любив говорити полемарх і все життя дотримувався цього правила.