Валентин Чемерис - Ольвія

На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.

— Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогів!..

Першим піднявся на плато Тапур в оточенні ватагів, старійшин та знатних воїнів. За ними гнали трьох полонених — вбраних у біле. Два літні бранці, високі, сивуваті, ступали рівно і твердо, а третій — юнак — спотикався, його очі бігали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли він відставав, його підганяли списами і кричали:

– Іди, іди, калліпід!.. Радій, що твою кров питиме сам Арес!

Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи бліде, вже помертвіле обличчя. А в голові билася одна-єдина думка: за віщо? За віщо скіфський аркан вихопив його із рідного гнізда?.. Його життя тільки-но починалося, він ще нікого не вбив і навіть нікого не зобидив, і ось за це його хочуть убити, а кров'ю його молодою напоїти свого бога… За віщо?.. За віщо?.. Він все ще озирався з надією, але рятунку уже не було.

Позад нього стіною сунули страшні бородаті вершники у чорних башликах і кричали, щоб він радів, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи білий світ, здіймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обірватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку він звів очі до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.

– Іди, іди, калліпід! Радій, що твою кров питиме сам Арес!

Але йти вже не було куди. Вершники кількома рядами оточили святилище свого бога і підняли вгору мечі, на яких заграли червоні відблиски кривавого сонця.

— Арес, ми прийшли!!

Наперед виїхав вождь і крикнув до святилища:

— Великий і всемогутній Арес! Ти чуєш нас?

— Чую вас, сини бойового кличу «арара»! — в один голос за бога війни відповіли скіфи.

— Я прийшов із своїм військом, щоб напоїти тебе солодкою кров'ю, могутній і славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечів! — звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. — Ти завжди милостивий до мого війська, всемогутній Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у наші руки гострі мечі і цілкі стріли. Ти послав нам перемогу. Зрадники калліпіди, які відвертаються од нас, покарані. Я захопив багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров'ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну — міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!

В одне горло крикнули вершники:

— Арес хоче пити кров! Арес багне крові! Напувайте Ареса!

Троє скіфів схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Підбіг п'ятий скіф, змахнув мечем, і в чашу бризнула кров, а голова покотилася до підніжжя святилища.

— Пий, Арес, пий!!! — в екстазі кричало військо. — Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усі народи і племена!

— Пий, Арес, солодка кров у ворогів!

— Ара-ра!!!

Старий дід з довгою білою бородою, взявши чашу, з якої через вінця лилася паруюча червона кров, врочисто піднявся нагору. Біля меча, що стирчав у хмизі, він прочитав молитву і, вмочивши пальці у крові, провів по лезу меча.

— Пий, Арес, кров наших ворогів! — кричало внизу військо.

Шепочучи заклинання, дід хлюпав кров'ю на меч. А внизу два скіфи мечами відрубали у безголового трупа руки і ноги і розкидали їх у різні боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи нової поживи.

Спорожнивши чашу, спустився білобородий вниз і жестом велів, щоб брали другого полоненого.

Тоді вивели наперед високого сивого калліпіда з густо зарослим обличчям. Він глянув на криваве сонце на заході і відвернувся. І раптом благально крикнув юнак:

— Помилуйте…

— Цить, слабкодухий! — зневажливо кинув йому високий і сивий калліпід. — Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воїн! А втім, який ти воїн! Не доріс ще до воїна.

Його схопили за руки два скіфи і розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.

— Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моєю кров'ю, може, подавиться! — повертаючи голову до скіфа з мечем, кричав сивий калліпід. — Чого стоїш?.. Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моєю кров'ю!..

— О, хоробрий! — схвально загуділи вершники.

Скіф змахнув мечем, і голова калліпіда з глухим стукотом впала на суху, закам'янілу землю і покотилася, цвіркаючи кров'ю… Два скіфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побільше налилося крові.