Валентин Чемерис - Ольвія

— Слухаю, великий вождь. А в кочовищі все гаразд, тільки одна пожежа була. Горіли кибитки Олума і Тавлура.

— Гм…

— Олум і Тавлур рятували один одного на пожежі і від того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

— Це — добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.

Старий вклонився і вийшов.

Тапур допив кумис і звівся.

— Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.

І вийшов із шатра.

Залишившись одна, Ольвія — їй чомусь стало сумно-сумно — ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.

«Рабиня, а така горда, — подумала Ольвія. — Ач, як голову задерла. І від чого б то?..»

Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, — чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.

— Ти… ти хто така? — чомусь розгублено запитала Ольвія.

— Рабиня… — глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.

— Ти не скіф'янка?

— Так, моя господине, не сколотка.

— То хто ж ти?

— Рабиня…

— А звати тебе як?

Жінка подумала і байдуже відповіла:

— Рабиня…

— Але колись же було у тебе ім'я, — наполягала Ольвія. — Не родилася ж ти рабинею?

— Ні.

— То як тебе тоді звали?

— Міленою, велика господине.

— А що в Мілени з очима?

— Викололи…

— Хто?.. — крикнула Ольвія.

— Скіфи.

— Вони такі жорстокі?

— Не знаю… Люди як люди.

— Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

— А хто я така, щоб зі мною панькатись? — байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: — Рабиня… А рабиня — не людина. І навіть не собака. Гірше.

— Але за віщо?

— Не знаю… Я їм зла не чинила.

— О боги!.. І тобі було дуже боляче?

— Раби болю не відчувають, — зітхнула Мілена. — Вони і є самий біль. Аж до смерті. А смерть добра, милостива.

— Що ти говориш, Мілено?

— Смерть позбавить нас, рабів, болю і мук. Тому вона добра, і я чекаю її з радістю.

— Невже ти не боїшся смерті?

— Смерть — то є плата за життя, — одказала рабиня, і Ольвії здалося, що за сліпою стоїть якась інша Мілена, зряча. — Хто народився і жив, той мусить розплатитися за це смертю.

— Дорого, — зітхнула Ольвія.

— А життя, господине, ще дорожче, — спокійно одказала сліпа. — От і плата за нього велика.

— Воно й так… — згодилася Ольвія. — Але ж і на тім світі люди, кажуть, живуть.

Мілена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвії, зітхнула.

— Чи там живуть — не знаю, а на цім… живуть. Але не всі. Пани. А такі, як я… — Помовчала. — Для чого говорити, господине?

— А звідки Мілена знає грецьку мову?

— Була колись гречанкою.

— Гречанка? — аж зойкнула Ольвія. — То як же ти потрапила у рабство? Адже наші закони забороняють вільних греків робити рабами.

— Одні забороняють, а інші продають.

— Який жах! І хто ж тебе продав?

— Чоловік…

— О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твій чоловік! І за віщо ж?

— Було, мабуть, за що… — зітхнула Мілена. — Молоду жону скіфського вождя не повинно дивувати, що її рабиня сліпа. Скіфи тих рабів, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, осліплюють. Щоб вони не розбіглися у степу. Хай не турбується про те молода жона скіфського вождя. Я й без очей усе можу робити.

І Мілена заметушилася у шатрі, так легко і так швидко віднаходила потрібні речі, що Ольвія невдовзі й перестала звертати увагу на її сліпоту. Тільки з сумом подумала:

«Невже і я стану отут рабинею? Не сліпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно — рабиня…»

— Мілено?..

— Я слухаю, моя господине.

— Тобі тяжко, що ти… рабиня?

Мілена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:

— А що таке тяжко?

— Ну… — затнулась Ольвія. — Це коли нелегко…

— Нелегко… — замислено повторила Мілена. — А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб мені коли було… легко. Тому не відаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я — рабиня.

– І давно тебе продали?

— Давно… — Мілена ворушила пальцями, наче лічила. — Може, двадцять весен, може, більше чи менше… Я вже з ліку збилася.