Валентин Чемерис - Ольвія

— Розвідка вже в долині. — Тапур повернув до Ольвії засмагле, аж чорне од степового вітру, обличчя, на якому сховалися у щілини променисті очі. — Там, за сигнальною вишкою, — моє кочовище. Ми — вдома!..

І вершники почали підкидати вгору свої башлики й ловити їх древками списів.

— Який дім, як… усюди степ, — зітхнула Ольвія і відчула нараз спалах пекучої туги за своєю домівкою, за рідним краєм.

— О, степ для скіфа — то і є домівка! — шкірив Тапур сліпучо-білі зуби. Він був без панцира, у легкій повстяній куртці, у чорному похідному башлику. — Ого-го, яка домівка для скіфа оцей степ! — Його чутливі ніздрі принюхувались до вітру. — Мої ніздрі відчувають дим кочовища! Де б не носили нас, скіфів, швидкі коні, а вдихнеш дим домашніх вогнищ, і наче нова сила вливається в наші тіла.

Невдовзі вони вже піднімалися на узвишшя, де стояла стара, почорніла сторожова вишка із сухим хмизом і кістками тварин на верху. До вишки була притулена довга тичина з намотаним пуком соломи, котрим на випадок тривоги і підпалять хмиз на вишці. У тіні вишки, розкидавши руки і ноги, підклавши під голову сагайдак із стрілами, голічерева хропів простоволосий скіф. Неподалік пасся його кінь.

Один з вершників, вихопивши лук, прицілився і пустив стрілу, котра із свистом вп'ялася у траву біля самісінького вуха сонного дозорця. Він відразу ж схопився, наче хто його підкинув, і хрипло закричав:

— О-о!.. Я чую спів скіфської стріли біля свого вуха. Ара-ра, скіфи! Із здобиччю!

— Хто у тебе десятник? — сердито запитав Тапур.

— Сколот, найзнатніший вождь, хай дарує тобі Папай тисячу літ! — вже без особливої бадьорості одказав дозорець.

— Передай десятнику Сколоту, щоб він тебе добряче відшмагав трихвостим нагаєм! А як вдруге спатимеш, стріла може вп'ястися у твоє вухо, і ти ризикуєш оглухнути навіки!

І оперіщив нагаєм свого коня.

Ольвія ледве встигала за своїм вождем.

Спинилася на краю узвишшя.

Глянула Ольвія і на мить аж зажмурилась: вся долина була забита повстяними кибитками, і лише на взгірку, де було трохи вільніше, виднілися білі та чорні шатра. Звідусіль у долину спускалася безліч стежок, пробитих людьми і кіньми, добігши до крайніх кибиток, вони зникали, наче щезали на дні морському. Здавалося, що те застигле море кибиток ось-ось заворушиться, завертиться в безладній круговерті, й кибитки почнуть давити й трощити одна одну. А ще Ольвії здалось, що ніхто — ні звір, ні людина, — пірнувши у той табір, уже не зуміють виплутатись на волю і назавжди лишаться його бранцями. Така ж сумна доля чекає і на неї — віднині бранку скіфського табору.

І на мить їй стало страшно і захотілося хутчій, доки вони ще не пірнули в те море кибиток, повернути коня назад і гнати його, гнати геть подалі, туди, де простір і воля…

Та, глянувши ще раз, Ольвія трохи заспокоїлась: кожна кибитка стояла на своєму місці, між ними були стежки, на яких гралися діти, ходили кози та вівці, там і тут миготіли вершники. Ось вже й розвідувальна сотня увірвалась у кочовище, збудоражила всіх, і навстріч війську біжать жінки в яскравих убраннях і голі, загорілі до чорноти діти.

Спустившись з узвишшя, військо витяглося і, звиваючись, як велетенська змія, підходило до кочовища. Поминули Три Колодязі на перехресті, зруби яких були викладені з каміння, й під'їхали до околиці кочовища, де жили найбідніші скіфи у драних шатрах чи й просто в благеньких куренях. Тут, на околиці, почали ставати таборами вершники інших родів, у кочовище ж, в оточенні жінок і дітей, увійшли тільки свої.

Тапур з Ольвією, в супроводі воїнів та слуг, попетлявши між кибитками, піднялися на взгірок, де в оточенні багатих юрт старійшин і знатних мужів стояли великим півколом десять білих шатрів вождя.

Неподалік найбільшого і найпишнішого шатра, над яким маяли на списах кінські хвости, на землі було викладено білим камінням коло. Всередині того кола на старім потрісканім камені лежала бронзова сокира з нагаєм — символи родової влади Тапура.

Спішились, слуги миттю забрали коней і, понакривавши їх попонами, повели у долину прохолонути після довгої їзди, а Тапур і Ольвія спинилися перед колом.

Скіфи щільно оточили взгірок з десятьма білими шатрами. Між ногами в дорослих нишпорили діти і тикали на Ольвію пальцями.

— Оно-но… чужачка.

Загадкову чужоземку роздивлялися і скіф'янки.

Нова жона їхнього вождя у скіфському вбранні: в гостроверхій шапочці, отороченій хутром видри, на спину, на малинову куртку, спадає покривало із золотими бляшками, у шароварах, в м'яких сап'янцях. Обличчя її ледь видовжене, чисте, ніжне, трохи смагляве, з тонкими бровами, що здіймаються над лобом, як два крила, із живими очима, гарним ротом, з губами, що наче намальовані… Вродлива, випещена, не спалена степовим сонцем, не пошерхла од гарячого вітру… Що й казати, заздрісно зітхали скіф'янки, вміють гречанки слідкувати за своїм обличчям. А ось як поживе з їхнє у степу — де й дінеться її врода, злиняє, вигорить на сонці та вітрі…