Валентин Чемерис - Ольвія

І прощай,

Попереду були тижні і тижні далекого і небезпечного плавання, попереду була Ольвія — місто й кохана.

Суму прощання із сонячною Елладою не було, була радість зустрічі з Ольвією…

Коли вранці трієра з попутним вітром входила у гавань рідного йому міста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дістатися берега. Надто повільно впливала трієра у гавань, її вітрила то обвисали безпомічно, то знову тріпотіли. Гребці налягали на весла, та швидкість від того не дуже збільшувалась.

Ясон прикипів до борту, подумки підганяючи трієру, і до болю в очах вдивлявся в знайомі обриси гавані і міста… Погляд його метався берегом, шукаючи дівчину в білому платті, — мусить його Ольвія зустрічати, мусить. Вітрильники раніше примчали у місто, сповістили про прихід трієри. Вона забарилася, чекаючи потрібного вітру, а вітрильники легкі, їхнім вітрилам вистачило й малого подиху.

Тож Ольвія знає про прибуття трієри, а знаючи, вийде зустрічати, неодмінно вийде.

І він вдивлявся й вдивлявся в знайомі обриси гавані, але дівчини у білому платті поки що не бачив.

«Зараз вона прибіжить, зараз…» — думав він, і радісна усмішка блукала на його засмаглому, обвітреному обличчі.

Дивився на гавань, що повільно наближалася до нього, й пригадував: дітьми вони любили приходити сюди, щоб зустрічати далекі заморські судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, тріпочучи білими вітрилами, входила трієра. Побравшись за руки, Ясон та Ольвія годинами простоювали мовчки у гавані, дивилися на різні дива, і здавалося їм, що вони самі потрапили у загадкові заморські краї…

Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кінця і початку, снували з берега на судно і з судна на берег з мішками за плечима, носили корзини, амфори…

Скрипіло дерево, ревіла худоба, кричали люди, а над усім цим гамором безпечно кружляли білі чайки. І Ольвії здавалось, що то линуть над морем її мрії…

Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тільки не було: чорнофігурний посуд із Аттики, вино з островів Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островів Егейського моря…

Якось Ясон признався їй:

— Виросту — буду мореплавцем. У далекі країни світу поведу трієри.

— А я? — здивовано озивається Ольвія. — Мене кинеш?

— А ти… ти будеш мене чекати із заморських країв! — палко вигукував він. — Я див тобі знаєш скільки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..

Він трепетно чекав її відповіді і не мигаючи дивився на неї блакитними чистими очима. І вона, ніяковіючи й гублячись, відповіла йому пошепки:

— Буду…

І Ясону завжди вчувався її голос, завжди, всі ці роки бриніло в душі оте коротке клятвене слово: «Буду».

Вчувається воно йому й зараз, вчувається у шумі хвиль, в чаїному кигиканні, у посвисті вітру, в тріпотінні вітрил…

Трієра нарешті пришвартувалася в гавані.

Дівчина у білому платті так і не прийшла його зустрічати.

Стрів Ясона батько, полемарх Керікл.

— Але ж і витягнувся ти за два роки афінського життя! — вигукнув він і обіймав сина та стискував його плечі, поляскував по плечах. — Ач, який красень! Аж замилуєшся тобою. Зовсім уже дорослим став, зовсім.

І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:

— Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..

У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько — взагалі неговіркий — так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…

— Батьку… — насторожено сказав Ясон. — Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю тривогу й біду… О, тепер ти й зовсім замовк… Говори, батьку, говори…

Керікл ураз наче зів'яв, згасло його єдине око, і Ясон побачив, що батько за ці два роки дуже постарів, жахливі шрами на його обличчі проступають тепер ще різкіше, більш впадають в око, і на них боляче дивитися.

— Ну чого ж ти, батьку мій? — І син обняв батька за плечі й намагався зазирнути в його око. — Я повернувся, все буде добре. Тільки скажи мені… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серці? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..

— Ольвія… — видихнув батько і похилив голову. — Її вже немає, сину. Ольвії немає. Чуєш?..