Валентин Чемерис - Ольвія

Дарій посміхався:

— Тварина, а все розуміє.

З Вірним йому завжди везло, з Вірним він завжди ходив у походи і завжди на Вірному в'їжджав у столиці підкорених країн. Може, тому і взяв із собою у далекий скіфський похід, сподіваючись, що й тут Вірний принесе йому удачу, і він, сидячи у сідлі Вірного, слухатиме, як скіфські вожді, стоячи на колінах, прохатимуть його про помилування.

Не збулося… Скіфи далеко, точніше, між ними і персами один денний перехід, який неможливо здолати, а Вірний лежить перед ним, відкинувши всі свої чотири ноги, — колись такі невтомні, такі прудкі ноги, що несли його, Дарія, як на крилах…

З конем трапилось лихо під вечір, він і до того ледве йшов, а тут захитався, з шумом видихнув повітря і впав, засовавши ногами. Він ще хотів звестися і намагався звестись, бо шкріб передніми ногами землю і навіть силкувався підняти голову, та відчув, певно, марність свого задуму, востаннє жалібно заіржав і затих, вишкіривши зуби.

Його накрили золотистими чепраками до ранку.

Того вечора полководці боялися потрапляти царю на очі.

У таборі всю ніч стояла тиша, яка буває, коли лежить покійник.

Тієї ночі Дарію знову (вкотре!) приснився Сірак, сак із берегів Яксарту. Він шкірив зуби і, як завжди, поляскував батогом себе по халявах розлізлих сап'янців.

— Тобі чого? — запитав Дарій.

— Я прийшов тобі поспівчувати, — раптом сказав сак Сірак. — Чув, що в тебе пропав кінь.

— Це ти… ти мене завів у таку пустку, де й коні не витримують, — спалахнув Дарій. — Я велю тебе знищити!

— Ти вже мене раз знищив, а вдруге знищити людину не можна, — сказав Сірак. — Я завів тебе в таку пустку, де не витримують коні. А тепер поведу тебе туди, де не витримують і люди.

«Сон віщий, — думав Дарій, прокинувшись. — Далі буде гірше».

Відчував кволість у всьому тілі, сон не освіжив його, а знесилив. Важко звівся і подумав, що й сьогодні почнеться те, що вчора, позавчора, — безплідне бігання за скіфами.

За сніданком йому доповіли, що зник старший конюх.

Втік? Відчув вину за Вірного? Але куди він утече в цих степах? Велівши схопити його особистих конюхів, Дарій вийшов із шатра і попрямував до коня, що лежав з ночі, накритий чепраками. Слуги при його наближенні зняли чепраки. Дарій постояв якусь мить, дивлячись на вишкірену морду коня, і думав про ту неславу, яка ще чекає його попереду. «Сон зле мені віщує, — подумав він, — сьогодні погано коням, а завтра те чекає людей».

А Вірного було жаль. Як було жаль Вірного!

Дарій опустився на одне коліно біля голови коня, торкнувся рукою його вуха і шепнув: «Я відправлю тебе на той світ з усіма почестями, як найзнатнішого з усіх коней. Ти будеш на тім світі найзнатнішим конем, і сам бог неба, осяйний Ахурамазда, їздитиме на тобі».

І заворушилося військо, як мурашник.

Тисячі і тисячі вершників, кращих вершників царя, довбали акінаками яму для царського коня. Усім не вистачало місця, і довбати суху, затверділу землю підходили по черзі. І ті, кому вдалося хоч раз колупнути, пишалися потім честю великою — для царського коня яму довбали!

А коли яма була готова і її добре висушило сонце, дно заслали травою, а поверх неї поклали чепраки. Тоді «безсмертні» на своїх поясах, котрі вони посточували один до одного, опустили у яму Вірного. Конюхам, які з того ранку були під стражею, розв'язали руки і веліли стрибати в яму. І вони покірно пострибали і приготували коня в далеку дорогу на той світ: наділи на нього найкраще царське сідло, загнуздали його в золоту вуздечку, передні ноги коневі зламали під груди, а задні під живіт, і зверху здавалось, що Вірний мчить кудись землею. Потім розчесали гриву, поклали біля голови коня мішок із зерном і другий, вологий, з водою.

І застигли приречені конюхи в поховальній ямі царського коня: двоє біля голови, двоє позаду. Знали конюхи, що з ями їм уже немає путі, адже вони, конюхи, мусять оберігати царського коня і на тім світі. Але були спокійні: хоч на цім світі й скінчилися їхні дороги, але там, на небі, в обителі Ахурамазди, їх чекає вічне щасливе життя.

Тоді до ями підійшов білий старець, атраван Ахурамазди, і почав читати молитви, в яких вихваляв доблесть царського коня, який з волі творця Ахурамазди привів свого господаря на перський трон.

— О царський коню! — звівши руки до неба, шамкотів атраван. — Бачу, як летиш ти, найдоблесніший з усіх коней, на небо, чую, як лунко, як радісно ти іржеш, найзнатніший з усіх коней, зустрічаючи творця Ахурамазду! Ми, маленькі люди з цього світу, ніколи не забудемо тебе, найславетніший з усіх коней!