Валентин Чемерис - Ольвія

Тут, де ріка Оар впадала в озеро-море Меотіду, кінчалися нарешті безмежні скіфські степи, і далі, аж до самого обрію, голубіли води. Перси могли нарешті зітхнути: багатоденні блукання одноманітними і пустельними степами, яким, здавалось, не буде кінця, скінчилися. Що їх чекає завтра, післязавтра, про те ніхто, крім богів, звичайно, не знає, але принаймні сьогодні можна перевести дух — степи таки й справді урвали тут свій нестримний біг.

Озеро було велике, як море, і сині — вдалині — води його зникали за обрієм, зливаючись там з небом. Зблизька ж води зеленкуваті, ще ближче — світлі, навіть піщане дно видно, але для пиття непридатні. Озеро було не лише великим, як море, а й таким же, як море, солоним. Проклятий край! Військо потерпає від спраги, поруч стільки води, а напитись — зась. І для чого тутешні боги спорудили в цих краях таке озеро-море з гіркою водою? На зло, певно, персам, не інакше!

Меотіда хвилювалась, як справжнє море.

Зеленкуваті вали хвиль з білими баранцями на гребенях з шумом накочувались на вузьку смугу прибережного піску й відкочувались назад, всіваючи все навколо водоростями й драглистими тілами медуз. Було вітряно, і вали йшли на берег раз у раз, вперто штурмуючи його, намагаючись дістати до високих глиняних круч, що відливали на сонці золотом. І там, де прибережна смуга піску була вузькою, море діставало берег, підлизувало його, і високі кручі обвалювались, з гуркотом шугаючи вниз… Глиняні кручі високі й обривисті, з них далеко видно, а на їхній височині дихалось легше. Вітер з озера-моря трохи остудив перепечене за двадцять один день походу перське військо. Остудив, але ненадовго. Сонце пекло тут ще немилосердніше, тіло під його промінням шерхне, стає сухим та болючим, чорніє… Тяжко воїнам, закутим у панцири, тяжко.

Але до відпочинку ще було далеко — потрібно спершу захиститись на випадок наскоку кочовиків, щоб не зіпхнули їх, бува, з високих круч у синє озеро-море. Увесь той край, де впадав Оар в озеро, був порізаний глибокими ярами та балками, і це значно полегшувало спорудження укріплень. Загони ставали таборами між тими ярами та балками, і таких таборів, коли всі вже нарешті порозташовувались, вийшло вісім. Кожен табір з тилу захищало озеро, з боків — яри та урвиська, і тільки попереду чигала небезпека. Тому кожний табір споруджував з боку степів захисну стіну, себто вал. Копали глибокі рови, а перед ними нашвидкуруч насипали вали, квапились — часу не було. Та й не збиралися тут довго відсиджуватись. І все ж на випадок якої біди за валами можна було відбиватися довго, а при потребі сюди з Істру міг підійти і флот.

Дарій нарешті трохи заспокоївся. В таборах, на випадок чого, можна буде залишати залогу і хворих та поранених воїнів, а з головними силами робити рейди-наскоки в глиб Скіфії. Вісім таборів на березі Меотіди стануть тоді надійним тилом для війська.

Нагортаючи вали з боку степу, військо трудилося зранка й до темряви. Дарій остаточно вирішив далі на схід не йти, а почати бойові дії тут і тут змусити скіфів прийняти битву. Одночасно із спорудженням укріплень владика посилав великі загони у степ на пошуки скіфів. За задумом, такі загони мали здійснювати спустошливі наскоки на скіфів, вимотувати їх, розсіювати, знищувати, а виходило навпаки. Скіфи робили спустошливі наскоки на перські загони, вимотували їх, розсіювали у степах.

Сили перської орди танули.

Все менше й менше залишалося днів до тих шістдесяти, протягом яких іонійці охоронятимуть міст на Істрі, а вирішальної битви ще не було.

Кінчався харч… Військо трималося на самих лише підсмажених зернах гендуму. В обід іноді давали по шматку комача — прісного хліба з ячменю вперемішку з попелом (пекли його на багаттях), увечері — і то не всім — перепадало по шматочку кешка — овечого сиру. Це була щоденна їжа бідарів перського царства, та їжа, про яку казали: «їж так, щоб не помер з голоду». І військо їло так, щоб не померти з голоду, і не лише не померти, а ще щоб вистачило сил ганятися за скіфами. Дарію ж та його наближеним готували кебаби, сіх-кебаби, лапшу ош, щоранку і щовечора була кава, був шербет, свіжа вода, не кажучи вже про яблука, інжир, виноград.

Цар жадає битви, охляле ж його військо жадало їжі і води: хоч чого-небудь, аби пожувати, аби вкинути у шлунок…

— Айш!! — хрипіли воїни. — Дайте нам айш!!

Айш — хліб, їжа і взагалі, у ширшому розумінні, — життя.

Крикунів сікли, декого страчували.

— Доганяйте скіфів, — радили їм воєначальники. — Як доженете — буде вам айш. У скіфів є айш! Женіться!