Валентин Чемерис - Ольвія

— Але ж я не вмію плавати.

— Кінь уміє… Тільки не здумай сидіти на нім, обоє підете на дно. Намотай на руку повід… Або ще краще — прив'яжи його до руки, щоб не вислизнув, і забродь з конем у воду. Кінь сам попливе і тебе потягне. Не хапайся за шию коня, не смикай його і не збивай, більше йому волі, і все буде добре. Тримайся за повід, а другою рукою підгрібай під себе воду. Коню довіряй більше, аніж собі, і все буде добре. На тім боці на коня сядеш тільки тоді, коли він дістане ногами дно і буде вибродити на берег.

— Нахилися до мене, — раптом попрохала вона.

Ясон здригнувся, здивовано подивився на неї і при спалахах блискавиць близько себе побачив її очі і рвучко нахилився до неї.

— Не сумуй, — прошепотіла Ольвія і поцілувала його у щоку. — І не блукай більше в чужій орді. Повертайся додому, до своїх. Із людьми легше, аніж самотньому.

— Стій! — зненацька пролунало в пітьмі. — Іменем царя царів і бога неба — ні з місця!! Хто такі і куди прямуєте? По смерть свою чи по життя?

— Прощай, Ольвіє!.. — шепнув Ясон. — Я щасливий, що в останню мить мого життя ти була зі мною.

І крикнув невидимим дозорцям:

— По життя ідемо. По найщасливіше життя!

Вершники виринули раптово, наче з-під землі, й загородили дорогу, ледве стримуючи коней.

— Ну, доле моя, виручай! — Ясон висмикнув меча.

— Хто такі?.. — закричали дозорці. — Відповідайте нам, інакше будете відповідати нашим списам.

— Гінці великого царя Сходу і Заходу, — спокійно мовив Ясон. — Спішимо із важливим дорученням до фракійського вождя… е-е… Ахара. Нас ніхто не може затримувати.

Шепнув Ольвії:

— Тримайся осторонь. Будеш мчати до верб, а далі там — гущавини. Не забудь: більше довіряй коневі.

— Яке ще важливе доручення? — пролунало із темряви. — Ми не знаємо ніякого фракійського вождя Ахара!

— А вам і знати не треба! — відчайдушно вигукнув Ясон. — А яке доручення, я скажу тільки самому Ахару.

І Ясон під'їхав до невідомих вершників впритул.

— Дозвіл на право виїзду? — сказав перший вершник. — Вас їхало двоє, де другий вершник?

– Їде за мною, — відказав Ясон. — Але прошу нас не затримувати, бо ми спішимо із дорученням царя царів.

— Таємне слово? — крикнув дозорець. — Ти надто багато мелеш язиком, а одного таємного слова і не знаєш.

Ясон зненацька голосно крикнув:

— Сте-еп гори-и-ить!!!

Дозорці, всі, як один, сполошено повернули голови до Істру, і тієї ж миті Ясон, блиснувши мечем при світлі блискавиці, навідліг рубонув одного дозорця.

— Тіка-ай, Ольвіє!!! — щодуху закричав він і вдарив мечем другого перса. — Проща-а…

Громи над Скіфією заглушили його слова.

Кінь Ольвії мов несамовитий рвонувся з місця і зник у темряві ночі — за громами, за блискавицями…

Ясон відбивався відчайдушно і встиг зарубати ще й третього дозорця, але решта, озвірівши од люті, з усіх боків проштрикнула його списами…

Тріснули кості, заструменіла по древках списів кров…

І враз стало тихо-тихо…

— От і скінчилися мої муки… — сказав у тій тиші Ясон, і перси підняли його на списах високо над конем.

Загриміло на тім боці, над Скіфією, тріснуло, гуркнуло, наче небо розкололося навпіл, і здалося, що хтось, закутий у залізо, на залізному коні, прогуркотів степом, і все стихло.

— Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє… — пронеслося нічним степом, затихаючи, завмираючи, доки й не вмовкло назавжди.

А на скіфському небі рясно вставали блискавиці, і залізні вершники на залізних конях мчали степами…

І Атрабан, син Віштаспа, дарма вмовляв його не йти на скіфів.

Він уже прийшов і стоїть на березі Істру, а по той бік лежить Скіфія, і кінь його доброї мідійської породи, на ймення Вірний, нетерпляче перебирає ногами, пориваючись на той берег. О, він ще потопче своїми копитами скіфську землю, як топтав він до цього багато інших земель.

Багатотисячне військо готове лавиною ринутись на той берег і все змести на своїй путі. І міст уже готовий, і Кой, головний будівничий мосту, впавши перед ним лицем на фракійську землю, мете бородою царю царів дорогу до мосту.

За добру роботу Дарій уміє добре віддячувати.

— Коли, покоривши кочовиків, повернемося назад, — сказав йому Дарій, — то прийдеш до мене, і я нагороджу тебе щедро й по-царському за такий міст через Істр.

— О повелителю світу білого! — затремтів на радощах Кой. — Твоє славне і непереможне військо перейде через мій міст, як на крилах перелетить. На тім боці тебе чекає велика і славна перемога, царю царів. І день, коли я збудував міст і коли по ньому пройдуть твої нелічені найхоробріші в світі війська, стане найщасливішим днем не лише у моїм житті, а й у житті моїх майбутніх нащадків. Тож дозволь, царю царів, славний Ахеменіде, йменуватися мені так: Кой, будівничий царських мостів.