Валентин Чемерис - Ольвія

їхали вузькою вуличкою поміж наметами і юртами воєначальників, раз у раз обминали сонних вояків, котрі спали просто неба, петляли то праворуч, то ліворуч поміж згаслими багаттями, возами й худобою та ворохами якогось скарбу, аж доки не виїхали на ширшу вуличку. Невдовзі почулися людські голоси. Ясон глянув на Ольвію, приклав пальця до губ, посміхнувся заспокійливо.

З-за намету вийшли три постаті в панцирах і загородили списами дорогу.

— Хто? — почувся різкий окрик. — Куди серед ночі зібралися? Тікаєте? А хто буде із скіфами битися?

— Дозор, — коротко відповів Ясон. — Послані для підсилення зовнішніх засад.

— Таємне слово?

— Веретрагна — бог грому, — одказав Ясон.

— Мітра — бог сонця, — відгукнулися дозорці. — Проїжджай!

Ясон полегшено зітхнув, коли варта лишилась позаду.

Але ще довго петляли поміж купками сонних вояків, котрі, як рухались похідними колонами, так і спали, — сотнями. Десять великих купок — тисяча, за нею коні, повозки, верблюди, бики, шатра сотників та тисячника, і знову десять купок сонних — тисяча, і за нею коні, повозки, худоба, шатра…

Довго петляли поміж сонними тисячами, і здавалося, що їм не буде кінця-краю, а на сході все дужче й дужче гриміло, цвіркали блискавиці, освітлюючи на мить табір… Іноді хто-небудь з вояків зводив голову із щита, сонно дивився на двох вершників, потім на грозу і вкладався спати, натягнувши на голову край накидки чи плаща… Та ось уже під'їхали до виходу з табору, котрий був оточений трьома рядами возів. Обабіч вузького проходу горіли сторожові багаття, і відблиски вогню танцювали на широких наконечниках списів. Тут варта була численніша і добре озброєна. Ольвія відчула, як їй враз стало жарко. Дозорці витягували з піхов мечі. Троє з них скочило на коней і кіньми загородили прохід.

— Стій!! Хто такі?!! — наче тріснуло в темряві ночі. — Люди чи злі духи?

— Воїни великого царя царів!

— Тут усі воїни царя царів! — буркнув дозорний. — Куди?

— Перевірка дозорів на березі Істру, — відказав Ясон і хотів було рушити, але почувся крик:

— Стій, ач який швидкий!

Високий і довгобразий вершник, увесь закутий у панцир, на якому грали вогняні відблиски, придивлявся до них підозріло і поволі підносив Ясону спис до обличчя.

— Яка ще перевірка? — роздратовано вигукнув він. — Ось проштрикну твою башку, і буде тобі вся перевірка. Кажи, куди зібрався серед ночі?

— Облиш, Кір, — озвався другий дозорець і смачно, з виляском позіхнув. — Хай вони скажуть таємне слово, а там — побачимо.

— Вайю — бог вітру, — сказав Ясон.

— Диви-и… Знає… — здивувався високий і прийняв списа. — Атар — бог вогню. Провалюй!

Ясон і Ольвія, аби не викликати підозри, повільно проїхали в тісному проході і, лише опинившись по той бік табору, пустили коней трохи швидше, спершу прямуючи до того місця, де йшло будівництво мосту.

— Чому вони такі підозрілі? — вперше за всю дорогу озвалася Ольвія. — Он скільки їх багато, сотні тисяч, а ніби когось бояться.

— У чужому краї, коли десь попереду ворог, у війську мусить бути порядок. Перси певні, що скіфи слідкують за ними і навіть зроблять спробу заслати своїх вивідників. Та й взагалі: похід є похід, а військо завжди сильне порядком і дисципліною.

І вони надовго вмовкни.

За табором було трохи видніше і не так душно. Від ріки повівав легенький вітер, де-не-де блимали зорі, але по той бік ріки, у скіфських степах, як і перше, гриміло й блискало. Біля мосту горіли багаття, чулися голоси, цюкання сокир.

— Спішать перси із мостом, — сам до себе промовив Ясон. — Навіть вночі настилають колоди і носять землю… Почекай, — спинив він Ольвію. — Чи є дозори біля мосту, я не знаю. Але старших там, напевне, багато. Десятники, сотники або й тисячник… Можемо викликати в них підозріння, як будемо прохати човнярів перевезти нас у такий час на той бік. Ще затримають нас до ранку… — Подумав і твердо вирішив: — Ні, ризикувати не будемо, повернемо ліворуч і поїдемо долиною понад берегом. Десь спробуємо переправитись на той берег плавом. Іншого виходу в нас немає. Здається, там, за поворотом, ріка трохи вужча. Ще й острів посередині, коли що — переднюємо на нім.

Далі помчали трав'янистою м'якою низинкою, де пітьма була особливо густою.

— Ми вже… на волі? — озвалася Ольвія.

– І так, і… ні, — відповів Ясон досить бадьоро. — Де саме понад рікою дозори, я не знаю, але чув, що вони є. Чув краєм вуха, тому й сказати нічого певного не можу. Очевидно, вони сидять у засадах ще звечора. На випадок, якщо скіфи спробують послати розвідувальні загони на фракійський берег.