Валентин Чемерис - Ольвія

Ні, надто щасливою вона була в білому місті над голубим морем, надто вільною, надто гордою і незалежною, щоб стати зрадницею.

А дитина десь плакала…

А може, їй вчувалося?

І вона знову гарячково обмацувала себе, кидалася по юрті в пошуках чогось гострого, бо несила було слухати той плач… Слухати і чекати ранку, коли її віддадуть волоцюгам…

Але нічого гострого в юрті не було.

Вона не вірила, що в юрті немає нічого гострого, взяла світильник і, присвічуючи собі, почала обходити юрту.

А тоді нараз глянула на вогник світильника й спинилась: є! Шукає вона свою смерть, а смерть — у її руці. Не тільки залізо урве життя, вогонь теж його убиває… І від думки, що вона знайшла смерть, що та смерть у її руках і вона нікому її не віддасть, стало трохи легше. Легше, що не перси її переможуть, а вона персів. І вся їхня страшна орда буде безсилою повернути її з того світу.

Вона стала посеред юрти, зняла башлик з голови, розпустила по плечах волосся…

«Це добре, що волосся у мене таке пишне, — подумала і заспокоїлась. — Горітиме яскравіше. А юрта спалахне — то й зовсім буде добре, бо ніхто вже тоді не перешкодить піти у світ предків».

— А що, царю, я тебе перехитрила! — сказала Ольвія і піднесла світильник до свого волосся.

Почувся легкий тріск, то вже спалахували перші волосини, як вогник метнувся од неї вбік, чиясь тінь лягла на її обличчя, і рука, взявши в неї світильник, поставила його біля входу на залізну триногу. Постать випросталась і підійшла до Ольвії.

— Ще не все втрачено, Ольвіє…

О боги, який знайомий голос!

Наче далеке-далеке, навічно втрачене дитинство озвалося до неї голосом того воїна.

Вона звела голову і побачила високого воїна з тонкою талією, з білявим волоссям, що вибивалося з-під шолома, у сірому плащі. Щось шпигнуло її, вона протерла очі, але воїн не зникав. Він пильно-пильно дивився на неї сумними очима, з такою тугою і таким невимовним болем, що Ольвія, все ще не вірячи здогадці, підійшла ближче, скрикнула:

— Ні, ні… Це видіння…

Перед нею стояв… Ясон. Не хижий пес-зайда, а товариш її дитинства, блакитноокий син полемарха.

— Ти-и?.. — видихнула вона і на якусь мить, скороминушу мить, їй здалося, що вона вдома, на березі Гостинного моря. Ясон мовчав, все на ньому, шолом, хітон, вовняний плащ, пояс із мечем, все, все було чужим, ненависним їй.

— Убивці!.. — прохрипіла вона. — Прокляті убивці! І перси, і… і ти! Всі ви, всі! Краще вогонь, аніж ти!

— Здрастуй… Ольвіє… — голос у Ясона затремтів. — Це я… Хіба ти не впізнала мене? Я не перс…

— Упізнала, — похитала Ольвія головою. — Упізнала тебе, сина мужнього полемарха, який служить народу своєму. Кому ти служилі своїм мечем, вільний еллін?.. Як ти опинився в чужій орді, серед убивць і хижаків?

— Ольвіє!..

— Мовчи!.. Я знала не такого Ясона.

— Ольвіє, вислухай мене…

— Що мені тебе слухати? Адже ти прийшов не для того, щоб повернути мені дитину.

— Я повернув би її навіть ціною власного життя, аби міг.

— Хто ти зараз? Людина чи найманець чужого царя, вбивця за плату? Хто ти?..

— Хто я?.. — Він сумно похитав головою. — Якби я міг сказати, хто я зараз…

— Виходить, ворог.

— О ні. Я просто служу у війську Дарія, — уникаючи дивитися їй в очі, сказав він. — Не проклинай мене, а зрозумій. Ти завжди мене розуміла.

— Ти служиш персам, убивцям моєї дитини, то як же тебе розуміти? Чи, може, ще й співчувати тобі? Нелегко ж, мабуть, бувши вільним, стати найманцем у чужій орді?

— Краще персам служити, аніж скіфам! — вигукнув він у відчаї. — Адже перси мене не розлучили з коханою. Коли тебе нагло забрав той проклятий скіф, я не знаходив собі місця. Сонце для мене більше не світило. Я втратив тебе, а заодно й себе. Я не міг більше жити у місті, де все, все нагадувало про тебе. Я втік із міста, поневірявся по світу, забрів на Балкани. Думав, серед чужих тебе забуду, але таке забуття було вище моїх сил. Я не міг тебе вирвати із свого серця. Бо, щоб вирвати тебе з мого серця, треба було вирвати саме серце. І тоді я подумав: чи не ліпше знайти свою смерть, коли ти втрачена назавжди?.. Я шукав смерті… Аж тут прийшли перси. Мені було все одно, і я найнявся у їхнє військо, аби знайти свою смерть.

— Воїни гинуть у боях з ворогом, — сказала Ольвія. — А так, як ти, роблять тільки…

— Мовчи! — крикнув Ясон.

— Боїшся? Кого й чого? Своєї совісті?

— Не будь жорстокою до мене, Ольвіє. Я не зрадник і не боягуз. Я просто на роздоріжжі.

— Але перси тебе взяли не за гарні очі. Тобі доведеться вбивати і грабувати. — Ольвія помовчала. — Ти думав про це? Хто потрапить у вовчу зграю, той втрачає свою доброту. Або стане вовком, або вовки самі його розтерзають.