Валентин Чемерис - Ольвія

Вожді сиділи кожен біля свого шатра, із своїми родами і племенами, в оточенні кращих своїх воїнів, мужів і ватагів. Чаша вождів ходила по колу, і з неї пили бузат тільки найхоробріші, найвідважніші, хто повалив у бою не одного ворога, чий кінь біля вуздечки носить цілі жмути чужинських чуприн.

Найбільш знатним воїнам вожді власноручно підносять золоту чашу, повну хмільного бузату. Честь яка! Не кожен її удостоюється бодай і раз за життя. А той, хто ще не вбив у своєму житті ворога, мусить стояти віддалік. І вони тупцяють, опустивши голови, не сміючи глянути в очі своїм родичам і товаришам. І подумки клянуться: в найближчому бою, а він скоро-скоро буде, самим прославитись і плем'я, і рід свій прославити.

П'ють воїни хмільний бузат і хором співають давню пісню чоловічої мужності:

Бічна повсть у шатрі була піднята, скручена у валки і прив'язана біля верха. Крізь ребра лози, з якої був виплетений кістяк шатра, зазирали далекі тремтливі зорі. Іноді завіював до шатра прохолодний нічний вітер з Борисфену, приносив з собою полиновий присмак степу, ворушив пригасле вогнище у шатрі, і тоді вгору, в закіптявлену дірку для диму, кружляючи, роями злітали іскри-блискітки, наче жовто-золотисті вертляві комахи.

Видно було, як біля похідного царського шатра нечутно, наче духи померлих, походжає варта. Іданфірс сидів, звично схрестивши під собою ноги, і, як завжди, дивився у вогонь. Важкий башлик його був закинутий за спину, і шишак тьмяно полискував золотом. Велетенський табір у долині уже спав. Лише на тлі неба біля далеких сигнальних веж зринали темні постаті дозорців та варта все кружляла й кружляла навколо шатра владики.

Степ дихав нічною свіжістю, десь брязкотіли повідцями коні, та чути було, як у пітьмі перегукувались ближні і дальні дозорці:

— Пильнуй!

— Пильнуй!

«Пильнуй», — подумки повторив Іданфірс і вкотре задумався: чи ж кріпко він пильнує Скіфію в лиху годину, чи все виважив, врахував, перш ніж стати на герць із всемогутньою Персидою?.. О, багато народів і племен, великих і малих, покорила Персида, її Колесо потрощило кості кращим воїнам світу. Чи ж вистоїть Скіфія проти такої навали царя царів?.. Чи ж все він урахував? І, як на духу, каже собі владика: все! Врахував усе!

— Пильнуй!

— Пильнуй!

«Пильную, — думає владика, — пильную Скіфію, покіль б'ється моє серце і покіль лишиться у мені хоч краплина крові».

Дивився в затухаюче вогнище і бачив у вмираючих язиках вогню очі… Рідні до болю очі… Сини… А може, то очі не лише його синів, може, то вся Скіфія тривожними очима дивиться на свого владику, німо питаючи: чи ж приведеш мене до перемоги, а чи кістьми я ляжу під перське Колесо?

Перед внутрішнім зором владики пливло море гостроверхих башликів, у вухах гриміли бойові кличі родів, іржали коні… Він підняв Скіфію, посадив її на коня і завтра кине на бій… Ще і ще обмірковував свої задумки, зважував їх… Сьогодні ще він має час вивірити, завтра буде пізно…

Зненацька вгорі, в дірці для диму, зникли зорі, ніби хто чорний і кудлатий заглянув до шатра… Загудів вітер, крізь ребра оголеного шатра видно було, як на потемнілому обрії лисицею мигнула і щезла жовта блискавиця. І тієї ж миті вдарив грім!

Вдарив лунко, з виляском.

Іданфірс здригнувся, звівши голову, закляк, прислухаючись. Чи грім гримів, чи йому вчулося? Небо було аж чорне від грозових хмар, блискавиці вже синіми зміями вигиналися у пітьмі… Знову вдарив грім, гуркітливою луною покотився над рівниною…

Іданфірс схопився на ноги і квапно вийшов із шатра.

Гриміло!

З усіх шатрів і юрт вибігали вожді і старійшини, воїни, які спали просто неба, схоплювались на ноги, здіймали руки до грозового неба.

— Папай! — лунало над рівниною. — Ми чуємо твій грізний голос, захиснику і батьку наш! Ти спішиш нам на поміч! Тобі все повідав Глам. Слава Гламу, воїну скіфському слава!!!

І сповнилась долина бойовими кличами.