Валентин Чемерис - Ольвія

— Та й ми не слабкодухі, владико!

— Бій покаже, хто сильніший.

Почувся кличний звук труб, і на рівнині все прийшло в рух. Мов велетенський мурашник ворушився від обрію й до обрію. То роди займали свої місця, кожна дружина, тримаючи за повіддя коней, ставала щільними рядами під своїми бунчуками.

А хто коней не мав, хто піший був, — позаду ставав, у битві коней захопити сподівався. Бо без коня у степу — що птаху без крил, пішому без ніг.

Дзвеніли бунчуки.

Іржали коні, і чорна галич кружляла над рівниною — поживу вже відчула.

Іданфірс зняв золотий шолом, і вітер куйовдив його рідке, вже вицвіле волосся і щось гудів у вуха старому… І в голосі далеких вітрів вчувалися йому незабутні голоси…

«А синів моїх і немає серед усіх чоловіків Скіфії, — думав він з гіркотою, та відразу ж і подавив у собі розпуку. — Немає, але були. В бойових кличах родів і племен я чую і їхні голоси».

І велів владика:

— Наймолодших юнаків відберіть і пошліть їх на північ захищати наше жіноцтво. Та й не можна дівчат лишати без хлопців. А юнаки хай ще ростуть, їхнє ніде від них не дінеться. Коли ж ми поляжемо в битвах, то юнаки і юнки, підрісши, продовжать на цій землі наші роди.

І було відібрано наймолодших юнаків, і послано їх на північ.

І все одно на рівнині було тісно від усіх чоловіків Скіфії.

А скільки їх — того ніхто не знав.

Кажуть, що давним-давно скіфський цар Аріант вирішив дізнатися, а скільки ж у нього чоловіків? От велів він кожному чоловіку принести до нього по одному мідному наконечнику стріли. І приніс кожен скіф по одному наконечнику стріли, і довго-довго мудрі діди, сильні в лічбі, рахували ті наконечники і не змогли дати лад тій лічбі. Тоді цар розпорядився переплавити всі наконечники і відлити з них мідний казан. Кажуть, вийшов той казан такий великий, що в ньому вміщалося вино із шестисот грецьких амфор.

Іданфірс у супроводі вождів об'їжджав війська і казав:

— Скільки вас, опоясаних акінаками, я не знаю. І знати не хочу, бо немає коли вас рахувати. Та й що дасть рахунок, як у битві ваша сила подвоюється. Скільки у вас стріл — я не знаю і знати не хочу, хай про те дізнаються на власних пікуpax перси. Скільки у вас коней, я не знаю, бо вони у вас швидкі, як вітер. А хіба можна порахувати вітер? А ось скільки добра у персів, я теж не знаю. Про перське добро ви дізнаєтесь самі, як захопите його собі. Думаю, що добро ви зумієте порахувати і лад йому зумієте дати.

— Зуміємо, владико, — шкірячи зуби, кричали вершники. — І зуміємо, і порахуємо!..

– І добре, — схвально кивав Іданфірс. — Що-що, а чуже добро ви вмієте рахувати. І битися вмієте і любите, бо скіф із зброєю ніколи не розлучається. Коли наші предки прийшли у ці краї, тут жили кіммерійці і край цей кіммерійським звався. А що сталося? Ми побили кіммерійців, вигнали їх геть, а їхній край захопили собі, і звідтоді він зветься скіфським краєм. І буде так зватися, покіль сонце сяє. Буде, бо те, що ми беремо, нікому того не віддаємо. Ми беремо назавжди. Тепер же сюди прийшли перси. Але ми не слабкодухі кіммерійці і цих степів нікому не віддаємо. Так я кажу чи не так?

— Так, владико, так! — гриміло на рівнині.

І сказав тоді Іданфірс:

— Ви зібралися і стійте, а я буду говорити із батьком нашим, із самим Папаєм.

— Тихо, тихо… — пронеслося рівниною. — Владика з Папаєм буде говорити.

Спинив Іданфірс коня біля могили, зіскочив на землю і зійшов на вершечок могили. З ним піднялися вожді, старійшини.

Став Іданфірс на могилі високій, глянув у долину, у якій аж чорно було від чорних башликів, а нові все прибували і прибували, і звів руки до неба, і вітер на могилі маяв його білою бородою, і золотий шолом його спалахував проти сонця вогнями.

— Батьку наш Папай! — ще дужчим голосом гукнув він до високого неба над Скіфією. — Ми зібралися, ми, опоясані акінаками, ждемо твого знаку, великий наш захисник Папай! Я зібрав усіх, хто називає себе мужем справжнім, кого я не раз і не двічі водив на битви великі і малі. Я зібрав усіх, кому Арес поклав у десниці ясну зброю. Скіф вільний, як птах у небі. Земля — його постіль, а зоряне небо — ковдра. Прудкі сонячні коні несуть його, як на крилах. Так веди ж нас вперед, батьку наш Папай! Так благослови ж нас, батьку наш Папай! I поведе нас вперед Арес, як водив він нас колись походом у далекі краї, і скіфи тоді відтяли ассирійському леву хижі пазурі, і сам цар Ассирії Асархаддон відкупився від нашого царя Партатуа своєю дочкою. І ми, онуки Партатуа, не осоромимо своєї зброї. Як відтяли пазурі ассирійському леву, так виб'ємо спиці із Колеса Персиди!