Валентин Чемерис - Ольвія

— Старий… — зітхнувши, перебила його Ольвія, — хоч і гарно тебе слухати, але до чого все це? Мене не цікавить, хто і які дари підносить вашому царю. Я не знаю, що зі мною буде сьогодні, завтра, у цю мить.

— Дивись розумом, а не серцем! — крикнув старий і затрясся. — І ти побачиш тоді те, що буде із тобою завтра. А я вже бачу… Бачу!.. — закричав він і затрясся, як у пропасниці. — Бачу скіфів. Йдуть скіфи з Борисфену, йдуть із своїм сатрапом, коней золотистих ведуть, мечі несуть… А ще я бачу сатрапа Скіфії. Він твій муж, Ольвіє!.. Бачу тебе жоною всесильного правителя Скіфії, якого поставив цар царів, великий Дарій. Бачу тебе царицею Скіфії, бачу твоє світле й щасливе завтра, дочко грецького архонта! Бачу!.. Бачу!.. Поглянь і ти на своє царське завтра. Не серцем дивись, котре сліпе, а — розумом. Розумом дивися і твори свою долю, твори, доки боги тобі допомагають!

Ольвія мовчала, була розчарована і від того втомлена. Вона думала, вона понадіялась на цього старого, як на диво яке, як на доброго-доброго бога, а він виявився звичайнісіньким умовляльником… Він схопився. Простер до неї кістляві тремтливі руки.

— Вагаєшся?.. У ваганні твоя загибель! Лови своє щастя! Хапай його! Я кинув тобі промінь світла, біжи за ним, лети, він виведе тебе з мороку у сонячне завтра. Спіши! Остання мить надходить, і промінчик згасне. Назавжди! Навіки! Поспішай за ним! Іди! Лети! Квапся! До сонця, до щастя, до царської поваги і ласки!

І зник…

Наче розтанув у сутінках юрти.

Наче вилетів у горішню дірку для диму…

Скрикнула Ольвія:

— Чаклун!..

Німа тиша.

Ольвія стояла, звісивши голову й безпомічно опустивши руки, стояла, наче у якомусь сні, і бачила перед внутрішнім зором багату і славну столицю персів, і сонячний промінь, що запалив корону царя, і багаті дари, які підносили живому богу підкорені народи.

Тільки скіфських дарів там не було.

— Старий?! Чаклун!! — раптом голосно крикнула Ольвія. — Де ти, лихий віщун? Ти не все побачив! Бо ти засліплений своїм царем. Скіфи піднесуть дари твоєму царю не у вашій столиці, а в своєму степу! І серед тих, хто піднесе дари, буде і мій Тапур. Чуєш, лихий віщун? Мій Тапур буде підносити у степах Скіфії дари своєму богові!.. А тепер… тепер чиніть… робіть зі мною, що хочете!

І в ту ж мить важкі і тверді руки лягли їй на плечі, здавили їх так, що ледь не хруснули кості, і почали її гнути, ставити на коліна, і вона, з останніх сил рвонувшись, гордо випросталась…

Скільки не було кибиток у Скіфії — чорних і білих, багатих і бідних, — всі, до єдиної, на скрипучих дерев'яних колесах, з жінками і дітьми, із домашнім скарбом вирушили на північ.

Скільки не було у Скіфії табунів прудких коней, скільки не було стад корів, худоби — молочних корів та тяглових волів і биків, — скільки не було отар овець, всіх, до останнього коня, корови, вола, бика та вівці, пастухи погнали різними шляхами, але в одному напрямку — на північ.

Скільки не було у Скіфії вільних чоловіків, опоясаних акінаками, всі, до єдиного, від найстарішого до наймолодшого, осідлавши бойових коней та виповнивши сагайдаки дзвінкими стрілами — хто з кістяними наконечниками, хто із бронзовими, хто із залізними, — та нагостривши акінаки й наконечники списів на чорному камінні, всі з'їхалися у священну землю Герр — край царських могил і минулої скіфської слави.

Кожний рід прибув окремою дружиною, під власним бунчуком на чолі з десятниками і сотниками, при повному озброєнні, з торбами ячменю для коней та харчем для вершників, із запасними кіньми і, прокричавши бойовий клич роду чи племені, займав своє місце.

По всій рівнині дзвеніли бунчуки, іржали коні, лунали тупоти коней, крики, пісні… Приятелі, які давно не бачились, розкидані із своїми родами в безкрайому степу, тепер з радісними вигуками кидалися навстріч, обіймалися, ляскали один одного по плечах, згадували минулі походи і битви… А то на радощах борюкалися, качалися на зеленій траві… А ті, в кого збуджена сила хлюпала через край, в кого свербіли тверді руки та міцні кулаки, затівали кулачні бої: билися старанно, заповзято, надсадно хрипіли й гехкали, вкладаючи в удар всю свою силу і вміння… Герці були беззлобні, і тому на заюшені носи ніхто не звертав уваги. Б'ються друзі, гамселять один одного кулаками під ребра, під щелепи — значить, сили на радощах нікуди дівати, чому ж не потішитись боєм, не показати перед чужими родами своє вміння, свій меткий удар. Та й справжній бій потім не таким страшним видається.