Валентин Чемерис - Ольвія

— Ольвіє, не будь такою жорстокою до мене!

Ольвія довго мовчала, кусаючи губи, а тоді тихо заговорила:

— Я… я розумію тебе. Твоя доля пішла шкереберть, але… Але мені зараз не до твоєї долі. Йди геть, Ясоне. Служи царю царів, а в мене своя дорога. І вона вже скінчилася. Що було між нами світлого — дружба і мрії, — те й залишиться. А такого, як ти є зараз, я знати не хочу.

Ясон простяг до неї тремтячі руки.

— Благаю тебе, не проганяй. Я тільки щойно дізнався, що ти у персів… Аби побачити тебе, напросився в охорону. З одним персом стоїмо на чатах…

— О доле! — тільки й вигукнула Ольвія. — Хто б міг подумати, що ти колись будеш мене охороняти в чужому таборі.

— Якщо від скіфів, то я ладен тебе все життя пильнувати! — палко вигукнув Ясон. — Невже ти й досі… кохаєш? Того скіфа? Чи тебе скіфські знахарі напоїли чарами?..

— У мене загинула дочка, а ти…

Ясон тяжко зітхнув, постояв — Ольвія мовчала і була далека у ту мить від нього — і тихо вийшов. По якомусь часі почувся здавлений крик, щось гуркнуло, наче впало, і в юрту знову зайшов Ясон.

Ольвія навіть не повернулася до нього.

— Я щойно вбив свого напарника по варті, — сказав він глухо.

— Хоч і всіх перебий, — озвалася вона байдуже і пильно дивилася на глиняний світильник.

— Ось тобі шаровари, плащ і шолом, — поспіхом мовив він. — Швидше перевдягайся, біля сусідньої юрти стоять коні. Перси міцно сплять, а таємне слово для пересування в таборі я знаю. Доки розвидниться, ми, як пощастить, будемо далеко звідси.

— Лікта… — прошепотіла Ольвія. — Хто поверне мені Лікту?.. Я чую її плач… Ні, я без неї не піду.

Ясон безпомічно розвів руками.

— З підземного царства Аїда ніхто не повертається. А вранці загибель чекає й на тебе. Та ще й глум. Але я тебе врятую. Я відчуваю, що ти вже ніколи не будеш моєю, що наші дороги розійшлися навічно. Ти стала іншою, і я став іншим. Ми — як чужі тепер. Але в ім'я минулого, сонячного і світлого, я врятую тебе. Врятую, щоб знати, що ти є і будеш на землі. І тоді мені буде легше. Навіть помирати.

— Я не можу піти… Мене не пускає плач Лікти. Послухай, правда ж, вона плаче?.. Чуєш, чуєш?..

— То виють вовки, яких перси возять у великій клітці. Непокірних вони кидають на поталу вовкам.

— Вовки… Всюди вовки…

— Ходімо, допоки північ.

— Ні, Ясоне, я не піду. Я чую, як плаче Лікта і кличе мене…

— Я розумію… Ти… ти не хочеш іти зі мною. Але ти мусиш застерегти скіфів. Може, вони нічого й не знають про персів? Ти попередиш Тапура. До всього ж він твій чоловік.

— Тапур?.. — Ольвія зробила крок і відразу ж спинилась. — А Лікта?

— Ти відомстиш за її смерть.

А сам подумав, що заради спасіння Ольвії він ладен рятувати навіть Тапура, свого найлютішого ворога. Аби лише Ольвія жила, аби він знав, що вона є у світі…

— Перевдягайся, прошу тебе. Часу у нас зовсім обмаль.

Ясон вийшов з юрти, щоб прислухатись до тиші, а коли повернувся, то в юрті стояв перед ним у плащі й шоломі молодий і гарний воїн… Тенькнуло в Ясона серце, але він стримав себе і сказав нарочито безбарвним голосом, навіть дещо аж сердитим.

— Слухай мене уважно. Ти мовчатимеш всю дорогу, говоритиму я. Коли що… будеш видавати себе за німого. І ще одне: на виході з табору нас зустріне дозор. Нічим себе не видавай. Я знаю таємне слово… Ну, а решта… решта — як повезе. Щастя нам, доле. Коли судилося ще жити — поживемо.

Ясон виглянув з юрти.

Впевнившись, що сполоху немає, міцно взяв Ольвію за руку, відзначивши про себе, що рука її дуже холодна, наче нежива.

— Ти будеш жити, — палко прошепотів він. — Я роздмухаю в тобі вогонь життя!..

Дві постаті вислизнули з юрти і наче розтанули у темряві. Над перським табором висіла темна, задушлива ніч, тільки десь далеко, напевне, на сході, краяли чорну завісу ночі швидкі темно-сині блискавиці, і тоді здавалося, що на небі виростають велетенські дерева з корінням. Приглушене віддаллю, ледве долинало відлуння далеких громів.

— Над Скіфією гроза… — прошепотів Ясон.

Ольвія стрепенулась, вчувши оте: «Над Скіфією гроза», і мовби аж ожила. Глянула на небо, і здалось їй, що в обрисах блискавиць, котрі одна одну змінювали на небі, бачить вона образи воїнів, що встають над Скіфією.

— Квапся, — смикнув Ясон її за рукав. — Кожна згаяна мить обернеться проти нас.

Перебігли до сусідньої юрти, де стояло четверо чи шестеро коней, прив'язаних до вбитих у землю паколів. Ясон відв'язав двох коней, накинув їм на спини чепраки, допоміг Ольвії сісти, сам сів. Хвилю чи дві обоє сторожко прислухалися, а далі рушили вже спокійніше. У таборі на них ніхто не зверне уваги, їдуть серед ночі вершники, значить, так і треба. Може, міняються дозори, може, ще куди. Але всюди чулося дуже хропіння, пирхання коней, якісь шерхоти, стогони… Наче хтось когось душив і не міг задушити… Іноді лунали крики, якісь різкі команди, і знову все стихало й хрипіло та пирхало в пітьмі.