Валентин Чемерис - Ольвія

— Кой, ти заслужив таке звання.

І Дарій велів своєму передавачу новин звеліти писарям, аби ті негайно видали від його імені царську грамоту: віднині і назавжди йменуватися Кою будівничим царських мостів!

Того вирішального дня, коли все було готовим для останнього стрибка перського лева на саків, званих тут скіфами, Дарій і гадки не мав, що міст Коя хоч і врятує йому згодом життя — і йому, і війську його, — але стане для нього, непереможного досі царя царів, мостом у неславу. І як Кой до кінця своїх днів пишатиметься мостом через Істр, так він, всемогутній повелитель грізного царства, проклинатиме його.

Бо той день, коли він ступить на той міст, стане останнім днем доброго везіння у скіфському поході, а за ним настануть дні, про які він до кінця свого життя більше не згадуватиме. І жодного пишно-велемовного слова про них не буде викарбувано у великому його царстві ні на камені, ні на пергаменті, ні на глиняних табличках, як то любив він на камені, на пергаменті і на глиняних табличках, обпалених вогнем, славословити свої походи для сучасників і для прийдешніх поколінь.

Він би волів і з історії викинути оті шістдесят своїх днів скіфського походу — не було їх, і все тут! — але історія, на жаль, царям не підвладна. Допоки цар ще живий і трон під ним стоїть міцно, вона, історія, робить вигляд, буцімто йому підвладна, буцімто так, як він хоче, такою вона і буде, адже підвладна йому. Але тільки він скінчить свої дні у білому світі, як вона все ставить на свої законні, вічні місця.

Переправу на скіфський берег відклали на ранок, хоча воєначальники і радили царю розпочати її ще звечора, при світлі головешок.

— До сходу сонця, — переконували вони Дарія, — кіннота буде на тім боці, заглибиться в степ і негадано звалиться кочовикам на голову. Тим часом підоспіє піхота. А негаданість — то вже половина успіху.

Дарій і сам був не від того, щоб застукати скіфів зненацька, але, подумавши, вирішив все ж таки не ризикувати темної ночі, та ще не знаючи на тім боці доріг. І обережність взяла верх. Звичайно, Ахурамазда його оберігає, але… Але краще не ризикувати і зайвий раз не випробовувати долю. Та ще так далеко від Персії.

Так він подумав, а проказав голосно, щоб його почуло якомога більше:

— Я не злодій і не розбійник, щоб ночами шастати в чужім краї!

Відповідь царя дуже сподобалась присутнім, і особистий царський секретар — передавач новин — відразу ж переніс її на пергамент — для майбутніх поколінь.

У палаці, в столиці царства і в похідному шатрі Дарій завжди прокидався рано, ще до світання, бо любив на ногах зустрічати схід сонця. Але тієї останньої ночі на фракійському березі Істру він майже не спав. Ліг пізно, десь біля півночі, і тільки склепив повіки, як відразу ж і приснилося йому, що вже ранок і він уже на мосту Коя. Легко несе його кінь, стукіт копит аж ген відлунює. «Ховайтеся всі, тремтіть усі, — чується шепіт. — То сам цар Дарій веде своє військо». І тільки його Вірний, перелетівши міст, вихопився на скіфський берег, як негадано тріснула земля, берег розколовся, і Дарій, відсахнувшись (а Вірний його схарапуджено захропів і позадкував), побачив у тій тріщині-розколині людину у скіфському вбранні. Придивився Дарій пильніше, аж то сак Сірак. Той Сірак із далеких звідси берегів Яксарту, той Сірак, який уже раз водив його військо і завів у пустелю.

— Ти-и?.. — вражено запитує цар.

— Я. — Сірак легко вискочив із розколини і став перед Дарієм на увесь зріст. Лицем він схожий, і вуха відрізані, і ніздрі вирвані, все сходиться, ось зростом став ніби більший, в плечах ширший. Розставивши ноги, він поклав руки собі на широкий шкіряний пояс і посміхався, хитроокий. І не було в його очах ані краплини страху.

— Ти чого тут? — питає Дарій.

— Спав у землі, — одказує сак Сірак, — аж чую — ти йдеш, перський царю. Дай, думаю, вийду та зустріну царя, як і належить. Земля розкололася, я і встав.

— А чого це ти мене чекаєш?

— А щоб вести тебе до скіфів, — і шкірить білі зуби.

— Зрадник! — кричить йому Дарій. — Ти вже раз вів моє військо, але боги мене тоді порятували.

— Вів раз, поведу і вдруге, — незворушно одказує той сак. — Все одно ти, царю, не знаєш дороги до скіфів.

«Дивно, — думає уві сні Дарій, — ми тоді у степах Яксарту відрубали йому голову і наштрикнули її на спис, а вона знову в нього на плечах… Дивно…»

А Сірак ніби читає його думки:

— Хіба цар не знає, що в мене дві голови? Одну ти відтяв за Яксартом, а другу я причепив собі тут, за Істром.