Валентин Чемерис - Ольвія

Атраван вклонився і білою тінню зник, наче його й не було.

Дарій ніби трохи вгамував сум'яття в душі, але сон все одно утікав од нього, і він до ранку так і не склепив повік. В шатрі від пахощів, що курилися у мідній чаші, було душно, і він, ляснувши у долоні, велів стражу підняти запону шатра. Той безшумно виконав повеління, і в шатро війнуло нічною прохолодою. Та прохолода трохи освіжила його. Він напівлежав, спершись ліктем на подушку, і дивився на далекі холодні зорі, що яріли по той бік невидимого звідси Істру, яріли на скіфському небі. Час од часу їх затуляли високі постаті із списами — ходила навколо шатра стража. Дарій дивився на зорі і подумки ще і ще зважував свій похід на скіфів, чи все передбачив, чи немає де упущення, недбайливості при підготовці походу… І переконувався, що все підготовлено як треба, але бажаного заспокоєння як не було, так і не було.

«Я просто стомився, — раптом спало йому на думку, і він на якусь мить відчув аж полегшення, що знайшов-таки причину свого неспокою. — Я надто багато віддаю сил державним справам. Я вже забув, що таке утіха, жіночі пестощі».

І йому й зовсім стало легко від того, що він таки знайшов причину свого неспокою і безсоння.

«Як же так сталося, що я в останні дні геть зовсім забув про жінок, — подумав він обрадувано. — А чоловік спить після жіночих пестощів, як дитина».

У його особистому обозі було кілька повозок із вродливими наложницями, танцівницями і флейтистками. Крім того, старший євнух подбав, щоб царю відібрали ще й найкрасивіших фракійок, яких захоплено в поході через фракійську землю.

«З фракійками я ще не спав», — подумав Дарій, тричі ляснув у долоні і сказав голові стража, що заглянула у шатро:

— Передай начальнику мого шатра, щоб велів старшому євнуху привести до мене фракійську дівчину, яка достойна відвідати моє шатро…

Раннього ранку, коли ще тільки на світ благословлялось, до царського шатра вже підвели Вірного. Конюх, однією рукою тримаючи коня за золоту вуздечку, другою поправляв розкішну гриву — не раз і не двічі розчесану. Вірний нетерпляче перебирав стрункими сильними ногами, бив копитом і кудись поривався. Конюх, аби заспокоїти його, ласкаво йому насвистував, і Вірний косив на нього великим вологим оком, у якому видно було, як народжується білий день. Другий конюх метушився навколо коня й чистим оксамитом витирав йому шию, ноги, круті боки. Шкіра на коневі аж лисніла. Сідло і спина коня були накриті золотистим чепраком.

Біля шатра завмерли здоровані-стражі і стояли не дихаючи — цар ось-ось мав вийти. Трохи осторонь поштиво вишикувався почет, за ним конюхи тримали коней своїх владик.

І тільки із-за далекого, ще темного обрію блиснув перший промінь сонця і золотим списом полетів у небо, як із шатра вискочив передавач новин — царський секретар. Дужим і гучним, як для його щуплої статури, голосом він крикнув:

— Увага! Слухайте всі! Замріть усі! Цар царів, владика Сходу і Заходу, всіх племен і народів Дарій Ахеменід!

Дарій вийшов із шатра легко, рвійно, аж війнувши полами рожевого хітона. Високий, міцний, натоптуватий, добре складений, з розкішно завитою бородою (царський цирульник, як завжди, був на висоті), цар справляв враження чоловіка ще в силі, здоров'ї і розквіту.

Воєначальники і знать поклоном привітали царя.

Дарій привітно махнув їм рукою і повернув до свого коня. Конюх смикнув із сідла золотистий чепрак і впав на коліна, сперся об землю долонями, підставляючи під царську ногу свою спину.

Але Дарій без його допомоги, легко і хвацько скочив у сідло, метнувши своє важке, вже розповніле тіло на диво легко.

— О-о… — пронісся шепіт. — Цар стрибає, як молодий барс…

Шепотіли тихо, але так, щоб цар почув, і він це почув, і це його тішило.

«Сон віщий приходив до мене, скіфи будуть обезголовлені, якщо не здадуться на мою милість, — подумав цар, беручи до рук золоте повіддя. — А фракійка дала мені цієї ночі силу і снагу».

I пустив Вірного до берега Істру, за ним, скочивши у сідла, мчав почет. Сонячні промені на сході вже залили півнеба, настрій у царя був чудовий. Вірний ніс його — наче не торкався землі, і Дарію здавалося, що летить він на крилах. Так же легко Вірний виніс його на крутий горб на березі Істру, виніс одним махом і граційно загарцював на вершку горба. Той горб щільними рядами оточили «безсмертні», лишивши для царя і почту вузький прохід. На горбі Дарій віддав коня стражу, який підбіг до нього, а сам попрямував до похідного трону, що вже стояв на вершині горба. З обох боків трону завмерли охоронці із списами в руках, на гострих наконечниках яких маяли кінські хвости, за ними на древку, розпростерши крила, кігтями погрожував Скіфії золотий орел. Тут же стояв із царським луком його хранитель, дебелий здоровань у малиновім каптані і круглій повстяній шапочці.