Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

І зник батько на гарячому коні.

Тільки тупіт копит ще довго відлунював понад Ворсклою.

Стривай… Здається, він і досі лунає. Маруся напружує слух і десь вдалині вчуває тупіт копит. То батько мчить у вічності.

– «…На лугах збирала коріння отруйного зілля-цикути, з поміччю злого духа отруїла Григорія, сина хорунжого Полтавського полку Петра Бобренка…»

Не дожив батько до волі, не повернувся у свою Полтаву з перемогою. Під Кумейками ляхи його підступно схопили, у Варшаві на майдані й голову йому відтяли…

– «…винайшли сим декрет з порядку прав Магдебурзьких части четвертей, на листу сто двадцять дев'ятому: „Злодейка по квестом мает быти отдана кату на отсеченья голови ея“…»

На отакому помості, тільки в чужій сторонці, поклав свою голову і батько. І не свої люди, не козаки були навколо помосту, а чужі люди, вороги люті. Що думав батько у свій останній день року 1637-го? Про Україну, про милу Полтаву, про любу дружину свою, про маленьку дочку?.. Чи про бойових побратимів-козаків? їй легше, вона дивиться на своїх людей і в рідній землі вона ляже. А батькові муляли очі чорні гостроверхі вежі костьолів, закуті в панцирі гусари. Та не зник батько зі світу білого. І досі лунає тупіт копит його бойового коня.

– «…На покаяння перед Богом й краткой молитве дано время злодейке…»

Усе. Вирок зачитано. Відспівала своє Маруся, відкохала-відлюбила. А тупіт копит все наростає і наростає… Гордій Чурай у вічність мчить.

На поміст піднімається отець Матвій. Рука його, коли він підносить засудженій хрест, злегка тремтить. Маруся притуляється холодними губами до металу хреста.

– Будь мужньою, дочко, – шепоче отець Матвій. – Кайся у гріхах, і Бог тебе простить. Він один наш судія, і перед ним ти будеш тримати відповідь… Усе у волі Божій, дочко, а ми лише тлін на цій землі, пилинка на вітрі вічності. Усі ми із землі прийшли, і всі у землю підемо. Як у Святому Письмі сказано: од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобает мі возвратиться…

Отець Матвій сходить з помосту.

Ось тепер уже все.

«Тату, тату, – шепоче Маруся, прислухаючись до тупоту копит. – Примчи в Полтаву, забери мене з собою. Та швидше, бо кат уже рукава засукує…»

– Виконуй вирок, кате! – чує вона голос.

«Спіши, тату, спіши… Забери мене до себе у вічність…»

Кат бере двома руками сорочку Марусі і рвучко її розриває.

Чути тріск полотна, хтось злякано і наче здавлено вигукує:

– Та що ж це таке… Сорочку на ній розривають…

Розірвана сорочка сповзає, оголюючи спершу білі, наче матові плечі, далі груди… Ойкнувши, Маруся кайданами затуляє груди.

– Коса заважатиме…

Невже то кат говорить? Він бере в руки її косу, шепче:

– Не бійся, дівчино. Я діло своє добре знаю. Один удар і… ніякого болю. Кажу, болю не відчуєш. Не встигнеш відчути, як уже перед Божим судом станеш… А косу, щоб не заважала, доведеться відрізати. Потрапить під сокиру – завдасть тобі муки. Двічі тоді доведеться рубати…

І раптом рвучко повертається до судді.

– Пане суддя. Панове старшини. Козаки! Люди добрі! Отаку вроду губити… Таку шию рубати. Рука не здіймається. Порятуйте мене, увільніть… Схаменіться. Змініть гнів на милість. Вона ж дівчина. Хіба ж можна дівчат губити? Бог покарає її, і досить.

Пан полковник крутить сивого вуса.

Козаки похнюпили голови.

Люд насторожено притих.

А тупіт копит наростає все ближче й ближче.

«То батько мій спішить за мною…»

Маруся першою з високого помосту загледіла вершника, котрий чвалом гнав коня на майдан.

– Пострива-айте!!! – закричав вершник що було сили й розмахував над головою шапкою. – Спиніться!

– Він кричить «спиніться», – захвилювався люд. – Спиніться!

– Стійте! – вигукнув полковник.

– Стою, – сказав кат.

Люд поспіхом розступився, утворивши прохід, яким уже мчав вершник на загнаному коні. З коня шматтями звисала піна.

– Спиніться! – востаннє крикнув вершник.

Не добігши помосту, кінь з усього розгону впав, вершник перелетів йому через голову, миттю схопився й одним стрибком опинився на помості, відгородивши собою Марусю від вербової колоди й сокири на ній.

– Іскра… – пронісся шепіт майданом. – Іван Іскра… Звідки він узявся? Наче з неба звалився…

– Іменем гетьмана України Богдана Хмельницького, спиніться! – крикнув Іван Іскра і вихопив з кишені папір. – Я з Києва. Ось власноручний наказ гетьмана.

– Читай, Іване, читай, – загудів майдан.

– Читай, – велів полковник.