Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Зойкнувши, падає Грицеві на груди.

– А-а-а… Це я! Я! – кричить Маруся, цілуючи Гриця. – Хіба ж ви не знаєте, людоньки, що це лихо я вчинила? З великого кохання до Гриця…

Отець Матвій нарешті отямився.

– Що ти, дщерь моя, – підійшов до Марусі. – 3 горя великого гріх на душу береш? Отямся. Усе у волі Божій. І без волі його і волосинка з голови не впаде…

Маруся погладила русі кучері Гриця, поцілувала його і тихо-тихо намалювала.

Востаннє подивилася на небіжчика і випросталася. І віч-на-віч стрілася з Ганною.

– Нехай же Гриць двох не кохає, бо не буде йому ні тебе, Ганно, ні мене!

До людей повернулась.

– Я згубила Гриця! Згубіть і мене!

– Це все, небого? – питає суддя.

– Усе, – киває Маруся. – Тепер уже все.

Суд засудив Марусю Чурай до страти.

На нарочитій раді з ухвалою суду було ознайомлено полковника Мартина Пушкаря і всю полкову та сотенну старшину.

– Панове старшини! – сказав Пушкар після читання вироку. – Панове знатні козаки! Ви щойно вислухали ухвалу суду щодо Марусі Чурай. Яка буде ваша остання воля?

Воля була такою: ухвалу суду лишити в силі, Марусю Чурай скарати на майдані в присутності всіх козаків та мешканців Полтави – в науку іншим. Щоб ті інші не губили ні хлопців, ні козаків.

Засудженій дали два дні на молитви і покуту.

Горпині дозволили побути два дні з дочкою, але Горпина не могла звестися – так вони й не побачились.

І ось настав день страти. Рано-вранці ранку на майдані, де збудували високий дерев'яний поміст, почав збиратися люд. Посотенно на чолі із старшинами прибув Полтавський полк і зайняв місце з протилежного боку помосту. Команди віддавалися впівголоса, майже тихо, люд на майдані теж зберігав мовчання. Тільки іноді хтось тяжко зітхне, та й по тому.

Та ось на поміст неквапливо піднявся дебелий кат – нарочито для такого випадку привезений з Лубен. Свого ката в Полтаві не було. Він поклав на поміст вербову колоду, а на колоду – сокиру з широким блискучим лезом. Люд на майдані хитнувся і завмер.

Горпину Чураїху тримали під руки жінки. Біле пасмо волосся вибивалося з-під чорної хустки і затуляло їй поміст. Та Горпина і так нічого не бачила. Дивилася поперед себе розплющеними очима, а бачити нічого не бачила. Як і не усвідомлювала того, що мало відбутися на майдані. Тільки іноді, ні до кого не звертаючись, питала:

– А Маруся прийде подивитися на це диво?

Удалині почувся тягучий, пронизливий скрип дерев'яних коліс.

Вчувши той скрип, люд заворушився, всі повернули голови.

– Везуть… Везуть… – почувся шепіт, і майдан принишк.

Лише Горпина кволо запитала жінок, котрі її підтримували під руки:

– Кого везуть? А Маруся подивиться на таке диво давнєє?

До помосту під'їхав віз, запряжений волами. Марусю Чурай звели з воза, він відразу ж, заскрипівши, покотився геть, а засуджену звели на поміст і поставили поруч з катом біля вербової колоди.

– «Лєта от народження Сина Божого тисяча шестьсот…» – почав суддя голосно зачитувати вирок.

Маруся дивилася поверх голів на рідну свою Полтаву, світ плив перед нею то повільно, то шалено, в якомусь запальному і незбагненному танку, і вона майже не чула те, що читав суддя. Іноді до її слуху долітали окремі уривки:

– «За відомом його милості пана полковника Полтавського… Пред нас, Кости Кублицького, суде полку Полтавського, Андрія Нещинського, отамана городового, Федора Суховія, войта, Петра Юревича, бурмистра, і многих задних персонах…»

Море голів перед Марусею хиталося і пливло. Аби встояти, дівчина міцніше вперлася босими ногами в поміст. Руки її в кайданах, і кайдани дрібно-дрібно дзвенять, ніби тихо скаржаться на щось…

– «…дівиця Марія, дочка покойного урядника Полтавського охочекомонного полку Гордія Чурая з Полтави, року теперішнього загубила страх Божий, смертельний гріх учинила…»

Дванадцять років було Марусі, як батько примчав на гарячому коні до хатини, схопив її на руки, підняв до себе на коня, поцілував.

– Прощай, дочко! Рости щасливою та гарною. Несила більше терпіти лядське ярмо та Україну в горі лютім бачити. На Січ подамся, з козаками, дасть Бог, підемо Україні волю здобувати. А ти, дочко, рости вгору та пісні співай на здоровля. Хай усі знають, що Чураї при лихій годині не сиділи склавши руки: і воювали, і пісні складали!