Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Такий він був – віками й віками – український козак, запорожець-січовик. (Варто додати, що вірною подругою йому була шабля, а побратимом – кінь.) Таким козаком усі роки свого лицарства і був Петро Сагайдачний. Але так уже повелося серед низового січового товариства, так уже узвичаїлось-утрадиційнилось і стало неписаним законом: справжнім козаком на людославній Січі ставав лише той братчик, який побував у морському поході. Це вже був усім козакам козак! А коли такий добрий молодець не одну весну і не одне літо борознив на чайці морські простори, доходив не лише до Кафи в Криму, а й до самого Стамбула на тім боці моря, до Босфорської протоки чи Золотого Рогу, а вигулькнувши там, завдавав клопоту туркам, звільняючи християнських бранців з полону, такий козак неодмінно ставав старшиною – навіть за молодих своїх літ. Бо такий козак, казали, хоч і молодий, а ранній, бо знає і тямить як старий, тож самому чортові брат!

До весни 1614 року морський козак Петро Сагайдачний, ще не маючи сивої голови, уже належав до козацької старшини. Спершу, як водиться, без посади, будучи у званні похідного полковника. А така старшина зазвичай перебувала в резерві для очолювання загонів (партій) під час походів та бойових дій і звалася наказною.

Їй наказували старіш – кошовий та генеральна старшина, чи й козаки, яких вибирали отаманствувати під час походу, і наказна старшина отаманствувала.

У заздалегідь визначений день після служби в церкві та обіду запорожці починали сходитися на січовий майдан, усідалися просто на землю кружка… Лунав постріл з гармати, довбиш починав бити в литаври, закликаючи до тиші й препильної уваги. На майдан з клейнодами в руках – символи влади, – виходила військова старшина. Ставили сирно, столик, що його накривали перським килимком.

– Сагайдачного!!! – звично вигукнули на козацькій раді по весні 1614 року, як постала потреба вибрати морського отамана – затівався похід за море синє. – Петра Конашевича вибираймо! Кращого поводиря для чайок годі й шукати!

Спершу прокричали «Сагайдачного!» кілька горлянок, потім і всі братчики, і вся рада схвально загуділи, заклекотіли й пристали до тих крикунів одностайно.

– Конашевича морським отаманом!!!

Це був зоряний час Сагайдачного, як його товариство викрикувало на морського отамана. Але як і годиться, кандидат на посаду мав тричі поштиво відмовитись од запропонованої честі, статечно кажучи при цьому:

– Дякую за честь і довір'я, славне товариство, але ж бо є більш достойніші за мене батьки-отамани, старшини наказні, їх і вибирайте, а мені ще не завадить повчитися в таких навчителів. Та розуму ще і ще набратися.

І так тричі Сагайдачний дякував і тричі, як і велить звичай, відмовлявся, а рада тричі обирала його наказним морським отаманом.

А тоді обраний, вичерпавши ресурс відмовляння, знімав шапку-бирку, про яку казали, що вона вітром підбита, вклонявся раді на всі боки.

– Якщо високодостойне товариство, сивовусі батьки-отамани вважають, що я вартий такої честі, – постараюся виправдати їхнє довір'я!

– Так постараєшся чи виправдаєш, Конашевичу? – кричали занозисті.

– Виправдаю! – твердо відповідав Сагайдачний. – А не спроможуся на таке, то… Утопите мене в морі синьому.

– Утопимо, утопимо, – обіцяло щедро товариство. – Море велике і місця, щоби когось утопити, в ньому завсіди знайдеться!

І піднесли обранцеві булаву.

Як і годиться, Сагайдачний взяв її за третім разом. Аби новообраний отаман не забував свого місця і не зневажав рядових козаків, як і козацтво в цілому, старі січовики посипали йому голову піском, мазали його грязюкою.

Сагайдачний дякував за ласку й довір'я, вклонявся на чотири боки.

А потім козаки, учасники майбутнього походу, присягалися бути вождю слухняними та виявляти йому повагу. Лунали вигуки:

– Будь здоров, батьку, спочатку!

– Сирно, сирно!..

Сагайдачний укотре подякував товариству за ласку й довір'я.

– Будь нашим отаманом, а ми тебе будемо зело слухати!

Сагайдачний знав: будуть слухатися. Але доти, поки йому сприятиме фортуна. А зникне вона, одвернеться од нього, чернь хутко скине його з отаманства (буває, що й життя тоді позбавить). Таке воно, морське наказне отаманство!

Потім відбирали для походу дві тисячі козаків і це тривало довго й галасливо. Формували з відібраних загони (партії). Командир – військовий старшина Сагайдачний. Йому вручалися клейноди – символ влади. До них належали: корогва (прапор), бунчук, булава та пірнач, литаври й печатка. У поміч йому вибирали – писаря, осавула, а також чотирьох полковників – на кожні 500 козаків, при них теж писар та осавул.