Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

На особисте життя козак-січовик уже не мав права. А мав він право лише воювати та край свій від ворогів захищати. Тож іноді, згадуючи свою няньку та її розповіді, Петро вже починав вірити: так, козаки – місячні люди і всі вони з неземного неба, з того, що восьме…

За прадавніми українськими віруваннями небес насправді не сім, як то їх нараховують «Заповіти 12 патріархів» (Іоаникій Галятовський у творі «Душі людей померлих» налічує аж одинадцять небес!), а вісім.

Крім всім відомого сьомого неба – найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством, – існує ще й восьме небо, яскраво-світлого, вогненного кольору з незбагненними і дивними переливами.

Восьме – справедливе небо, справжнє, де сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи, як ото ластівки в нашому небі.

Так маленькому Петрикові розказувала ще нянька, богомільна бабуся, яка навіть на прощу до Києва ходила.

І додавала:

– Ось ти, Петрику, звідти, з восьмого неба, від самого Бога та його янголів… Хто мені таке повідав? Не знаю, не відаю, тож і брехати не буду. А речу тобі правдоньку святую, бо так мені серце моє підказує – звідти ти, голубок!

Чому вона так вирішила і чому Петрик мав бути звідти, із загадкового і людям незбагненного неба, а не із земного села Кульчиці, що неподалік Самбора, не могла пояснити. Бо й сама про те не відала, а тільки вперто повторювала:

– Звідти ти, із восьмого неба, Петрику. Од Бога, посланий на землю, аби вершити Божі справи…

Старий Конаш, батько Петрика, заборонив няньці таке розказувати (та й звідки вона те знає, проста селянка?) і бабуся ображено вмовкала, стискуючи тонкі чорні губи…

Малим Петрик охоче вірив, що він звідти, з восьмого, Божого, неба. І від тієї віри йому солодко і лячно водночас ставало, і так таємниче-незбагненно, що таємницю його походження-з'яви на Землі не хотілося й розгадувати.

– І народився ти не під сонцем, як ми усі, а під місяцем…

Коли з'являвся в небі молодик, бабуся радила Петрику стати личком до місяця й, хутчій перехрестившись, прочитати «Отче наш» – щоби Господь послав нове щастя й здоров'я… Ще й застерігала: показувати пальчиком на місяць, тикати на місяченька – гріх. Усохне пальчик. А якщо вже покажеш, то треба потім пальчик прикусити…

Минуть роки і вже на Січі Петро дізнається, що місяченько в небі – то козацьке сонце, а отже, козаки – це місячні люди.

Усі свої справи і походи, – особливо морські, – козаки починали вночі, при світлі козацького сонця. І Сагайдачний буде дотримуватися цього звичаю козацького і тому йому завжди таланитиме в морських походах.

А ще ні-ні, та й віритиме (згадавши свою няньку-бабусю), що він і справді не з Землі, а з восьмого неба… Так хотілося в те вірити, і він вірив.

Коли Петро Сагайдачний прибув на Січ, гетьманом Козацької християнської республіки був легендарний Самійло Кішка. Легендарний і, здавалося, невмирущий, якому й кінця-віку не буде, і об якого всі негаразди й бігти розбиваються, як хвилі об кам'яну скелю – уже тоді про нього на Україні співали пісні.

Самійло Кішка провів чимало успішних морських походів на турецьке узбережжя. В одному з них потрапив у полон. Як міцного і тямковитого в морській справі, його направили рабом-веслярем на галеру, де й прикували ланцюгом до банки – греби, Самійле, греби урус-шайтан, гяур невірний! І Самійло Кішка гріб. Не багато й не мало – а цілих… Цілих 26 років! Чверть віку! Ціле життя. Але витримав – здоровий нівроку був козарлюга! З неволі вирвався, організувавши на каторзі повстання невільників, під час якого перебили варту та екіпаж судна і повернулися на захопленій галері на Україну – героями!

І знову Самійло Кішка обирався гетьманом, ходив у походи, сухопутні й морські. А по всій Україні, як він вирвався з турецької неволі, співали «Думу про Самійла Кішку» кобзарі та лірники. Кінчається вона такими рядками:

Сагайдачний повчиться в гетьмана щось з рік, наступного, 1602 року легендарний гетьман таки зустрінеться з тією, що з косою – загине під час спільного походу козаків і польських військ на Лівонську війну.