Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

А все тому, що йому потрібні були воїни, захисники вітчизни, а не набрід гуляк і різних волоцюг.

Більшість козаків розуміли і сприймали суворі заходи гетьмана щодо збереження дисципліни й порядку. Сувора кара була здавна в традиціях Січі. За грабунки і смертовбивство незмінно карали смертю. Найголовніших кар на Січі у всі часи було чотири. Перша – шибениця (вони стояли у кожній паланці, на перехрестях і на великих шляхах). У козацьких переказах розповідається, що «осудженого було підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце й шмагонуть коня нагайкою, то він і вискочить, а осуджений і повисне. Вішали й догори ногами, і за ребро гаком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються, в приклад і на страх іншим, і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.

Друга кара – гостра паля, дерев'яний стовп, заввишки два сажні, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки. То осудженого на той спис настромлять так, що він виткнеться йому аж у потилицю, на пів-аршина вище голови; і сидить той труп на списі доти, поки викорениться, як та в'ялена риба, – так що як повіє вітер, то кістки крутяться й торготять, наче той млинок, поки не попадають на землю.

Третя кара – киї запорозькі, паліччя не дуже довге, неначе бичі для ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля нього в кінвах усяких потрав: трунків, горілки, меду, пива, браги і принесуть кілька оберемків київ, та й покладуть біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покуштувати й київ. Хто не йде – вип'є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює:

– От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти й розбивати, бо ми всім куренем за тебе, злодія, платили.

Отак він і стоїть, прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб'ють…

Четверта кара – заслання в Сибір, як і теперички в Московщині й у нас».

Прив'язували ще й до коня і пускали його у степ… Траплялося, що й на списи піднімали – особливо тяжких злочинців.

І все ж за крутий, хоч і справедливий характер Петра Сагайдачного на верховному отаманстві, у нього кілька разів відбирали булаву на козацькому колі.

«Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість», – свідчив інший сучасник.

Але ж тільки завдяки суворій дисципліні, що її неухильно і твердо запроваджував у війську Петро Кононович, козаки й здобували перемоги, бо були не тлумом босяцьким, а добре зорганізованим військом, а сам гетьман набув слави грізного й безстрашного козацького воєначальника під час знаменитих морських та сухопутних походів на османські володіння та Кримське ханство. Уже тоді Сагайдачний був в ореолі слави, що її козаки вважали прямо містичною, щиро вірячи, що гетьман їхній і над нечистою силою владен і чудеса здатен творити. Таким він і був у році 1614-му, коли готував, а тоді й провів свій легендарний похід до Сінопа. На той час Османська імперія – як і Кримське ханство, – ще не зазнавали од козаків таких спустошливих набігів, ніхто їй не завдавав таких тяжких потрясінь, як ті, що їх почали завдавати козаки на чолі з Сагайдачним. Для османів козацький гетьман був як Божа кара, як меч Божий, що вражав їх грізною блискавкою.

Та й у Європі до того ніхто не знав такого гетьмана, як Сагайдачний, що його сьогодні можна по праву назвати першим українським адміралом.

На той час у козаків був невезучий період, адже ще не так давно, у 1596 році вони разом з гетьманом Лободою та Наливайком були жорстоко розбиті поляками під орудою гетьмана С. Жолкевського в урочищі Солониця під Лубнами. У ті часи між запорожцями точилася якась «міжусобка», коли на протязі лише десяти років змінилися аж п'ятнадцять козацьких гетьманів – Кремповський, Семен Скалозуб, Мітла, Тедройц, Оришківський, Самійло Кішка (правда, останній не був скинутий з кошівства, а загинув у бою), Іван Куцнович, Іван Косий, Гаврило Кутневич, Яків Бородавка…

Січ тоді потребувала справжнього гетьмана, керманича, полководця та вождя.

І він з'явився.

Один анонімний український поет писав (між іншим, польською мовою) в поемі-панегірику, що була присвячена отаманові Івану Сірку (уривок подається в прозовому перекладі): «Земля його (козака) ліжко, зелена трава – матрац, сідло – м'яка подушка, опонча (покривало для коней, ковдра) – перина, попона – біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля – за дзеркало, панцир – за плащ, плетений шолом – за шапку, тятива – за пояс… пригорща – за чарку, джерельна й річкова вода – за аліканте й вино, болотяна вода – щоб вуса добре росли, роса – щоб серце охолоджувати, сухар – за пряник, толокно – за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода – за десерти…»