Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Так через століття чи й більше писатиме Поет.

…Море завжди синє-синє, але чомусь зветься Чорним, внутрішнє море басейну Атлантичного океану, що лежить між Європою і Азією і на південному заході сполучається протокою Босфор з Мармуровим морем та протокою Дарданелли з Середземним морем і простягається із заходу на схід на 1140 км, а з півночі на південь – на 611 км, з площею басейну 422 тисячі квадратних кілометрів, що їх колись доводилося запорожцям долати на веслах.

І долали. У штиль і в бурю – в бурю частіше.

Це сьогодні воно синє-синє… А колись у ті лихі часи, коли людей ловили та в ясир запроторювали (Боже ти, Господи мій, невже були колись такі часи, люди людей ловили яко звірів), і справді було чорне…

У прадавніх іранців воно – Ахшаєна – «темне». І називалося так не за колір води, а означало, що море суворе – у порівнянні з південними морями…

У давніх греків – Понтос Мелас, «чорне море», Аксейнос – «негостинне». (З часом, з розвитком грецької колонізації узбережжя було замінене на Евксейнос, Понт Евксінський – «гостинне».)

У скіфів – Тама. «Темне».

У русів з 900 року і до XIII ст. Руське. (У літописах Понть море, Понестьске море, Руське море.)

Араби теж звали його Руським, або Сурозьким.

Вважається, що в його назві відображена географічна орієнтація, адже кольорове означення країн світу вживається у багатьох мовах Азії, де чорний колір означає північне. Тобто Чорне море – північне море.

Можливо. Але в запоріжців воно – Козацьке море.

А чорне… Чорне від горя сотень тисяч виловленого в Україні люду, що його віками везли на невільницьких галерах морем в османське рабство. Недарма ж воно в людоловів звалося Кара-Деніз, зле, чорне море.

А серце козацьке починало грати по весні, коли у Військовій Скарбниці козаки, які благополучно перезимували, починали завзято рубати човнові дерева – верби та липи, – й вистругувати з них дошки й щогли для човнів (дно робилося суцільним із стовбура все того ж човнового дерева, згадуваної верби чи липи, – а боки обшивалися дошками). Грало серце й тоді, як човни смолили, готували вітрила, гармати, варили порох, відливали кулі…

Це вже в наш час набуде поширення думка, що Україна, мовляв, ніколи не мала свого флоту – не більше не менше. Так-таки і будуть стверджувати – не задумуючись, ігноруючи історичні факти. Мовляв, оскільки Україна кілька століть перебувала під скіпетром Російської імперії, тож і флоту в неї свого не було.

Так воно (справді так, що перебувала у складі імперської Росії) і трохи… не так. Навіть, більше не так. Бо хіба Україна, бодай і триста з гаком літ перебуваючи на правах колонії самодержавної Росії, не зробила свій внесок у справу становлення російського флоту? Не допомогла їй стати морською державою? А натомість маємо закостенілі імперські претензії на Чорноморський флот.

І за російсько-самодержавних часів, і за радянських – червона імперія – піднімалася на котурни думка, що, мовляв, початок морської справи на наших теренах зроблено за часів… Петра І. Що Україна до нього немає аніякого відношення. Та й флоту в неї свого тоді – як і пізніше, – не було. Усе зробив – і створив флот у тому числі, – старший брат…

Гм-гм…

Про «старшого брата» (варіант: «сестру») ми вже наслухалися. А ось реальність щодо «старшинства» дещо інша. Навіть протилежна тому, що твердять адепти цивілізаторської буцімто місії Росії в українських справах. А факти – річ уперта. Та ще історичні.

Україна мала свій флот ще в далекі княжі часи, коли про Росію ніхто й чути тоді не чув.

Про населення – аборигенне, корінне, тубільне, коли хочете, автохтонне – Північного Причорномор'я та його морські походи писали ще античні автори.

Хоча б той же Таціт Публій Корнелій, історик і політичний діяч Стародавнього Риму. Автор «Історії» в 14 книгах та «Анналів» (116 книг) писав – його відомості відзначаються достовірністю і важливі як свідчення очевидця, – про те, як населення Північного Причорномор'я, варвари на тодішнім сленгу, вправно будувало собі швидкохідні та надійні кораблі й успішно борознило Чорне море.

Їхні кораблі – камари. Як пише Таціт, борти розташовувались близько один до одного, а нижче бортів корпус розширюється, варвари при будівництві кораблів не користуються ні мідними, ні залізними скрепами. Коли море бурхливе і хвилі високі, поверх бортів кладуть дошки, що утворюють щось подібне до даху і, захищені таким способом, барки легко маневрують. Гребти на них можна в будь-який бік, ці судна закінчуються гострим носом і спереду і ззаду, тож: можуть у повній безпеці причалювати до берега і одним, і другим кінцем.