Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Отже, на Січ, на Січ…

Але скільки не думав як дістатися Дніпровського Низу, ніщо путнє в голові не з'являлося. А тим часом голод вигнав його з хащів. Спустившись із схилів Дніпра, Петро подався на Поділ – з надією щось там заробити собі на харч (не буде ж він, молодий та здоровий, просити?). На пристані на Подолі вантажили якісь барки і Петра охоче взяли вантажником. Щось пообіцяли заплатити, а головне, раз на день годували. Петро, котячи на барки бочки, таскаючи мішки, випадково дізнався вражаючу новину: виявляється, караван барок готується до плавби на Низ Дніпpa, на самісіньку Січ. Туди купці збираються везти свої товари та харчі для козаків. І був у них за старшого тлустий, чорний, як жук, купець-вірменин київський.

Петро кинувся до нього: візьміть і мене на Січ! Згоден на всі ваші умови, лиш би до козаків дістатися.

– За так, – прискалив купець велике чорне око, – не берем. А ось за підпомагача до веслярів – берем. Та ще як будемо проходити пороги, разом з усіма перетягуватимеш барки, вивантажуватимеш їх перед порогами і знову завантажуватимеш. Згоден?

– Згоден! Іншої мови й бути не може! – захоплено вигукнув Петро. – Згоден на все, аби дістатися Січі!

– Дістанешся, – знову купець прискалив своє велике чорне око й невідь чому підморгнув, наче змовнику. – Я товаром торгуватиму на січовому базарі, а ти – козакуватимеш. Гадаю, обидва не прогадаємо. Чи не так?

Як там купець, прогадав чи ні (а втім, справжні купці ніколи у збитках не зостануться), а він, Петро Сагайдачний, справді не прогадає.

З Києва відчалили в кінці травня. Виплив караван барок і байдаків з Подолу на середину Дніпра, на фарватер, вишикувався вервечкою, вітрила розпустили, гребці взялися за весла – «Господи, поможи!..» – і пішли тихим ходом.

На Низ, за пороги, до запорожців.

Як відчалювали, як вийшли на середину Дніпра, у Петра радісно забилося серце. На Січ, на Січ! – хотілося йому вигукувати й стрибати як хлопчику. Нарешті збудеться його мрія. Здавалось, що дніпровський вітер лопотів не лише у вітрилах, а й у душі його і ніс його на крилах своїх незримих на Низ, за пороги, до запорожців…

– Днів за двадцять… так, скажемо, за двадцять п'ять і будемо на Січі, – задоволено (він завжди задоволений і радується завжди життю) казав купець, і Петро ладен був обняти його на радощах.

Доки минали Берестове на правому березі, де був колись княжий двір, то ще видно було на зеленій горі бані лаври, що сонячно сяяли. Ще якийсь час сяяла банями висока дзвіниця, що її за переказами мурували «дванадцять благословенних братів». («Хто чим займається, хто про що думає, хто чим піклується, бідує, горює, – а дванадцять благословенних братів віддаються святій справі, вимурували величезну печерську церкву й монастирські мури, нарешті забажали завершити своє діло побудуванням високої-високої дзвіниці. Подобалась Богові ця свята думка дванадцяти братів, сталося чудо…»)

Дивлячись на дзвіницю, що наче відпливала, віддалялась, перехрестився Петро і невдовзі дзвіниця, бані лаври і сама зелена гора десь залишилися там, у його минулому короткочасному київському житті, а попереду гудів вітер на голубих просторах Дніпра.

Барки пливли в новий світ, до нового життя, і плив на одній з них той, хто через троє століть пам'ятником повернеться до Києва і увійде до книги «Сто знаменитих людей України», а тоді, в кінці травня 1601 року плив на Січ учорашній школяр з Острога, домашній вчитель, який вперше спізнав закохання – на жаль, нещасливе, – але плив на ту Січ, що його на віки обезсмертить…

У першу ніч, як Київ залишився позаду і він спав на твердій та мулькій лаві барки, підіклавши під голову кулак (кулаки вже тоді мав добрячі), йому під рясними зорями приснився чи не віщий сон. Буцімто він разом з Кирилом Кожум'якою виходив на герць із Змієм Гориничем, якого вони тоді й подолали.

– Молодець, Петре, – похвалив його богатир Кожум'яка. – Так і стій. Не бійся зміїв, котрі Гориничі. Багацько їх у світі людей, але наша завжди візьме!

Проснувшись, Петро перевернувся на спину і дивлячись на рясні зорі на темному небі, прислухався, як у борт барки б'ються хвилі та думав, що й справді – щоб там не було, – а зміїв-гориничів він переможе. Для цього й на Січ пливе. І Кирило Кожум'яка йому в цьому ділі завжди буде братом і навчителем.

Та ось вони вже дісталися Канева, на правому гористому березі, королівського міста, що належало до Черкаського староства, переночували там і пішли далі. За Тясмином, де він впадає в Дніпро, потяглися берегом пагорби, там і там здіймалися кургани, зазвичай звані на Україні могилами (хто в них лежить? Хто про те скаже-розкаже?), а за кілька днів поминули Кременчук, ще через кілька днів дісталися місця, де Самара впадає в Дніпро – там уже починався Нижній Дніпро і до порогів було – рукою подати. (Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Звідси по лівий бік зараз простягається Татарія; у старовину їхні кочовища були і справа, а відтоді, як козаки озброїлися, татари облишили правий берег».)