Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Оскільки на Лівобережжі вже була Татарія, на барках обачливо виставляли посилену варту – чим чорт не жартує, поки святі сплять!

А вже десь там, нижче мали бути й запорожці. (Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Оскільки козаки живуть нижче порогів, то їх називають запорожцями, тобто їхнє місце за порогами, або кам'яними пасмами».)

Тюрські люди (печеніги, половці) називали Дніпро Узу (Узом), у скандинавських сагах він виступає як «вода Вендів». У наших предків слов'ян Дніпро – це Славута. Тобто славна слов'янська ріка. Козаки ж називали Дніпро своїм братом, лоцмани – «козацьким шляхом».

На Нижньому Дніпрі і були його знамениті пороги – пасма кам'яних скель, що стирчали з води до 5 метрів і суцільною масою майже перекривали ріку. Між скелями залишалися лише вузькі бурхливі проходи, дуже небезпечні, особливо влітку та восени при низькій воді.

До речі, Еріх Ляссота, пливучи на Січ Дніпром од Києва кількома роками раніше Сагайдачного і проходячи барками пороги, чомусь нарахував їх аж тринадцять. Тоді ж як насправді порогів – цифра точна, – дев'ять.

Ось їхні імена: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнизький, Будило, Лишній і Вільний. (Перший докладний опис Дніпрових порогів подав Константин VII Багрянородний, навівши їхні і тодішні, і староруські та скандинавські назви.)

Звідки ж у Ляссоти їх узялося аж тринадцять?

А річ у тім, що крім порогів у порожистій частині Дніпра існувало тоді ще 60 несуцільних виходів кристалічних порід, які дістали назву «забори». (Це не рахуючи близько 60 островів на тій ділянці Дніпра.) Довжина порожистої частини русла сягала 65 км із загальним падінням води близько 31 м, при ширині русла від 380 до 960 м.

Забори знаходилися між порогами, скелі були розкидані по руслу ріки, здебільшого з правого боку берега. Вони не перетинали всю ріку, тож залишався вільним прохід для суден. Оскільки ж вони не дуже відрізнялися від порогів, то деякі автори – як і Еріх Ляссота – нараховували їх аж тринадцять.

Усього було 92 забори, але найбільших з-поміж них було шість: Волошкова, Стрільча, Течинська, Воронова, Крива й Таволжанська. (Ще на Дніпрі там і там стирчали поодинокі камені, здебільшого овіяні легендами, як-от: Богатирі, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджона, Розбійники.)

За перший день пройшли чотири пороги (це було ще й непогано). Перед кожним виходили на берег, виносили вантажі, а барки перетягували канатами. (Ось тоді Петро Сагайдачний вперше і на все життя відчув, що таке Дніпро і його знамениті та грізні перепони, звані порогами, за якими і облаштували свою вольність козаки.)

Другодні пройшли п'ятий поріг – Дзвонецький – у слов'ян Звонець. І підійшли до найгрізнішого, до Ненаситця, він же Ревучий.

Костянтин Багрянородний, пишучи про кам'яні перепони Дніпра, додає: «Вода, що набігає й припливає до них, спадає вниз з гучним та страшним шумом. Через це руси не насмілюються проходити між скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей. Потім голі тягнуть їх, намацуючи дно своїми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камінь. Так вони роблять: одні – коло носа, другі – посередині, треті – біля корми, штовхаючи їх жердинами, й проходять… поріг по згину біля берега ріки з надзвичайною обережністю, то знову, забравши з берега інших (людей) відпливають і проходять до іншого порога…»

Де все починається спочатку.

І так на протязі порогів дев'ять разів, не рахуючи забор.

(Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Люди повинні у складних місцях (де пороги. – В. Ч.) виходити й утримувати судна довгими канатами, інші опускаються у воду, підіймають човен над гострими каменями й обережно спускають його у воду. При цьому ті, що утримують барку канатами, повинні бути дуже уважними до тих, що стоять у воді, тільки по їхній команді натягують і опускають мотузку, щоб не наштовхнути судно на камінь, бо в такому випадку воно враз гине. Таких місць дванадцять: якщо ж приєднати до них ще одне – Воронову забору – то буде тринадцять упродовж семи миль…»)

Так підходили до найгрізнішого, до Ненаситця, який стільки забрав люду й поховав його навічно на дні, що його й прозвано було Ненаситцем.

Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Після обіду пройшли через сьомий поріг, Ненаситець (за теперішньою нумерацією він п'ятий. – В. Ч.), поблизу якого мали зійти на лівий татарський берег і довго зволікали, бо це найбільший і найнебезпечніший з порогів. До того тут найчастіше нападають татари; за три тижні перед нами вони налетіли на дванадцятьох городових козаків, які хотіли спуститися вниз, і перебили їх. Тому ми поставили на горі варту для спостереження, котра запримітила вдалині чотирьох татар і дала нам знати; ми тут же відрядили до дванадцяти чоловіків зі свого почту в погоню за ними, самі ж трималися напоготові і пильнували, чи не знадобиться їм підкріплення. Але татари, помітивши, що ми сильні й насторожені, не стали нас очікувати, а сховалися і зникли…»