Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Збирався повчителювати в Києві до осені, мо' до весни, а тоді заробивши – не їхати ж у далеку дорогу без гроша в гамані, – і гайнути на Січ. Уже у бувалих розпитав, де саме на Дніпровському Низу знаходиться Січ-мати – на острові Базавлук. Туди й збирався прибути: пугу, пугу, козак з Лугу! Приймайте й мене до свого Коша, братове!

Але все скінчилося швидко і не так, як гадалося.

У пана міського судді Яна Дисака було двійко дітей – меншенький синок Кирик, якого й треба було чомусь путньому навчити, чи бодай азам грамоти, і старша дочка Яна, літ тринадцяти-чотирнадцяти.

Янка, Янця, як її звали в батьковім домі.

Для молодого вчителя вона теж швидко стала Янкою. Янцею. І навіть, Янонькою, Янусею, Янікою… Петро вже сягнув парубоцького віку, і дівчата на нього почали задивлятися. (Бувало, ще в Острозі йшов вулицею, то підкахикували й удавалися до смішків, а він у таких речах ще небувалий, губився.) Накинула на нього веселим метким оком і донька міського судді.

Це його збентежило. Та й опинився він у тому віці, коли парубок вже починає тягнутися до дівчат. Удома малим був, в Острозі навчання, грища, товаришування з такими ж як і сам, тож не було коли дівчатами займатися. А вже як птахом випурхнув зі школи й опинився в Києві вільним козаком, то кров і заграла, вимагаючи свого.

А тут і Янка підвернулася – наче на замовлення.

Хоча, як поправді сказати, він спершу на неї й уваги не звернув. Був занятий її братиком Кириком, ставши його і вчителем, і вихователем, і старшим другом, і, навіть, ніби наглядачем.

Кирик, якому саме тоді пішов восьмий рік, виявився дещо лінькуватим до навчання. Чи – не дуже здібним. З ним Петрові довелося помарудитись. Але чим упертішим ставав учень, тим цікавіше було з ним навчителю. Вірив, переможе впертого хлопця, зробить з нього грамотія.

Узагалі, Кирик був хлопчиком живим і непосидючим – це вже добре. Ось лише до грамоти, до щоденних занять не дуже поривався. Чи кебети до них не мав, чи лінь. Домашніх завдань не вчив і визивно казав учителеві: «Можеш поскаржитись таткові, що я погано вчуся…»

Скаржитись – кому б то не було, – Петро не міг. Гордість не дозволяла. Та і який ти вчитель, коли не можеш впоратися з учнем, коли він у тебе нудьгує. Зацікав його, знайди до нього підхід.

«Гаразд, – думав Петро, – зайду з другого боку, мусить цей Кирик хоч чимось зацікавитись…»

Почав малому розказувати про Запорозьку Січ – що знав і що чув про козаків…

Запорожці богатирі були – земля не держала!

У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме він було їх у руки та як розправить одного туди, другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно у світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й скаже:

– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут анічогісінько нема!..

А ще про Байду-Вишневецького, як він на Хортиці започаткував січове лицарство, як воював з татарами й турками і як потім, опинившись у полоні, у Стамбулі, підвішений гаком за ребро, мужньо зустрів свою тяжку кончину…

І малий Кирик, до того лінькувато-сонний і, здавалося, до всього байдужий, особливо до граматики й арифметики, на очах перемінився, наче проснувшись від сну.

Звідтоді хлопця було не впізнати, навіть після уроків усюди ходив за вчителем: розкажи та розкажи ще…

Оченята горять, сам збуджений, усе поривається в бій з татарвою та османами, а при згадці про Байду-Вишневецького готовий був хоч одразу ж кидатися в бій…

А коли Петро почав розказувати, як він малим виготовив собі лук та сагайдак і з хлопцями ходив на околиці стріляти, аж затрусився: зроби та й зроби мені лук!..